бі снились тоді, але звідки ж їхній зміст? У снах химерно переплітаються тільки знайомі нам речі. Зміст найдивовижніших снів наших – це зміст нашого досвіду. Дитиною, малою дитиною, ти падав уві сні з великої висоти, літав у повітрі, мов крилата істота; тебе переслідували якісь павуки та багатоногі болотяні плазуни; ти чув інші голоси, бачив інші обличчя, знайомі, як привиддя кошмарів, споглядав схід і захід сонця, зовсім відмінний від того, який тобі доводилося будь-коли бачити.
Оті дитячі сни – це ж і є хвилинні проблиски інших світів, інших життів, тих речей, що ти їх ніколи не бачив на світі, де ти тепер живеш.
А звідки ж вони? Ці інші життя?.. Ці інші світи?.. Можливо, коли ти прочитаєш те, що я маю написати, ти дістанеш відповідь на ці бентежні запитання, що я поставив тобі і що ти сам собі ставив, ще й не читавши цих рядків.
Вордсворт[1] знав. Він не був ні ясновидець, ані пророк. Він був звичайнісінька людина, така, як ти, як і всяка інша. Те, що він знав, те знаєш і ти, і кожен знає. Тільки він дуже влучно визначив це в одному місці, що починається словами: «Не ясно явлене і не цілком забуте».
І справді, в’язниця покриває своєю тінню нас, новонароджених істот, і надто швидко ми все забуваємо. А все-таки із самого малку ми пам’ятаємо інші часи й інші місця. Ще безпорадними немовлятами, спроможними тільки сидіти на руках або рачкувати на підлозі, ми вві сні літали в повітрі. Ми терпіли муки кошмарних снів, жахаючись чогось темного й страшного. Щойно на світ народившись, ми ще не маємо жодного досвіду, а проте вже знаємо страх; ми народилися з ним, з пам’яттю про нього, а пам’ять – це досвід.
Щодо мене самого, то ще в тому ніжному віці, коли я самим лише криком виявляв, що хочу їсти чи спати, – навіть тоді я вже знав, що я – міжзоряний мандрівник. Мої уста ще не вміли вимовити слова «король», а я напевне знав, що був колись королевичем, добре пам’ятав, що був і рабом, і сином раба, і носив на шиї залізного нашийника.
Навіть більше. У три, чотири, п’ять років я ще не був «я». Я ще тільки формувався, мінливий дух ще не застиг у тій формі, що склалася з мого власного тіла, часу й місця. Усе те, чим я був протягом багатьох тисяч життів, що вирувало в мені та гальмувало процес формування, силкуючись утілитися в мене й стати мною.
Нісенітниця, правда? Проте пам’ятай, читачу, що з тобою я сподіваюся полинути в далекі простори й далекі часи, – пам’ятай, що я багато про це думав, що кривавими ночами, серед поту й мороку, які роками огортали мене, я був на самоті зі своїми іншими «я», бачив їх і розмовляв із ними. Я пройшов крізь пекло всіх своїх існувань, щоб принести тобі знання, щоб поділитися ним із тобою, коли ти затишної години читатимеш ці мої друковані сторінки.
Отже, вертаюсь до того, що я вже сказав. У три, чотири, п’ять років я був ще не «я». Я тільки ставав ним, застигаючи у формі свого тіла, і могутнє, невитравне минуле обробляло ту суміш, з якої я кристалізувався, і визначало форму, якої я мав набути.
Коли я вночі кричав зі страху перед тим, чого ще не знав і не міг знати, то це кричав не мій голос. Так само й тоді, коли я по-дитячому гнівався, сміявся й любив. Інші голоси кричали в моєму голосі, голоси чоловіків та жінок, що жили колись, голоси незчисленних привидів моїх предків. До мого гнівного крику домішувався рев звірів, ще давніших, ніж гори, а в моєму дитячому несамовитому голосі, в моїй шаленій люті відгуком лунали дикі й безглузді крики потвор, що жили за первісних часів, раніше за Адама, раніше за геологічні епохи.
Ось я й виказав свою таємницю! Сліпа лють! Вона мене загубила в теперішньому житті. Через неї за кілька тижнів мене виведуть із цієї камери, на високий хиткий поміст, прикрашений добре всуканим мотузом. Там мене повісять за шию, і я висітиму, аж доки визівну дух. Сліпа лють завжди губила мене в усіх моїх попередніх існуваннях. Це страшна, фатальна спадщина ще від первісних слизуватих істот прадавнього світу.
Проте час уже мені відрекомендуватися вам. Насамперед я не дурень і не божевільний. Я хочу, щоб ви це знали, бо не повірите тому, що я наміряюся вам оповісти. Я – Дерел Стендінг. Дехто з вас, прочитавши ці рядки, відразу згадає мене. Але більшість мене не знає, і я повинен пояснити їм, хто я такий. Вісім років тому я був професором агрономії в сільськогосподарському коледжі Каліфорнійського університету.
Вісім років тому маленьке сонне університетське містечко Берклі було приголомшене вбивством професора Гескела в одній з лабораторій гірничого факультету. Убивцею був Дерел Стендінг.
Оце ж я й є той самий Дерел Стендінг. Мене спіймано на гарячому. Не буду розводитись тепер, хто винен, а хто ні. Це справа особиста. Річ у тім, що в нападі сліпої жахливої люті, що віками прокляттям тяжіла над моїм життям, я вбив свого колегу – професора Гескела. Суд установив, що це зробив я, і я беззастережно погодився з вироком.
Ні, мене не засудили до шибениці. Мене скарали на довічне ув’язнення. Тоді я мав тридцять шість років, а тепер мені сорок чотири. Ці проміжні вісім років я пробув у в’язниці штату Каліфорнія в Сан-Квентіні. З них п’ять років я просидів у цілковитій темряві. Тут це називають самотинним ув’язненням, а ті, хто його спізнав, кажуть, що це смерть за життя. Проте