тіло.
Що це п’яний, уже не було сумніву, тхнуло перегаром. Я нагнувся й поторсав чоловіка, що лежав долілиць, за плече, але він лише забелькотів у відповідь. І тоді він, хоч і у темряві, вперше видався мені знайомим. А оскільки я вже до нього підійшов, то у будь-якому випадку потрібно було забрати його з дороги.
– Вставай! – сказав я йому неголосно, хоч і не дуже розраховував, що він мене почує, але несподівано у відповідь пролунало щось середнє між гарчанням і стогоном. – Вставай… – повторив я ще раз, уже майже пошепки, а коли спробував підхопити його під пахви й підняти, він виявився значно важчим, ніж я очікував.
– Берлд!.. – ще раз видав чоловік, і цієї миті я й упізнав його.
«Стій, та це ж наш дядько Степан», – сказав я собі подумки.
Хоч він і був п’яний до безпам’яті й лежав уночі посеред села, але усвідомлення того, що це дядько Степан, здавалося, додало мені сили. І з другої спроби я таки відірвав його від землі й поволік до качиного струмка під тополі. Але спершу не до самого струмка, бо подумав, що там йому буде мокро лежати. Хоча для чого лежати?
– Дядьку! Дядьку Степане! – знову озвався я, коли вже доволік його до рову й поклав там на боку, але цього разу він уже зовсім ніяк не відповів, лише засопів.
Це був наш родич, мамин двоюрідний брат. Він також приходив до нас косити, коли тата не стало, а ще він гарно співав. У 44-му, коли знову прийшли савіти й загребли усіх польовим військкоматом, то й дядька серед інших, хоч йому і було вже за сорок… Проте десь за два тижні він знову з’явився, правда, тихцем, серед ночі. Але мати про це знала, і ми з братом також. Решту війни дядько Степан, як ми тоді казали, «просидів у комині», бо, щоб іти до нас у ліс і воювати проти нових окупантів, уже був застарий, хоча деякі разові завдання все ж виконував.
Він, наприклад, якось взимку, здається, сорок шостого, саньми перевіз пораненого, чатового Орлика, на матвієвецькі хутори, де ми тоді в одній садибі облаштували тимчасовий госпіталь… А ще дядько Степан допомагав нам деякою інформацією про те, кого ще із сільських хлопців рускі змогли завербувати у стрибки, а також попереджав нас про приходи перевертнів-лжеповстанців. Бо ж селяни їх одразу впізнавали за агресивною, зверхньою, а то й зневажливою поведінкою.
Із своїм дезертирством дядькові також вдалося якось викрутитися. Ще коли на початку літа сорок п’ятого у селі почали з’являтися перші демобілізовані, він зголосився у район, мовляв, після поранення потрапив в іншу частину, словом, щось там наплів, а дядько був щодо цього майстер…
Правда, пізніше, вже коли я був на сході, це йому не допомогло.
Мама, хоч і дещо скупо, але все ж уже встигла переповісти мені основні події, і щодо родичів також, які сталися у селі за час моєї відсутності. Так от, однією з таких «подій», яка мене здивувала, була та, що дядька Степана савіти таки посадили. Але не за дезертирство і не за співпрацю з нами, а, як мама казала, за його «довгого язика». Мовляв, дядько якось тим двом продажним шкурам – Пацьорці з