а Славко нам зараз і поможе, – каже мама.
– Поможу, якщо Олюня на футбол відпустите, – він услід за мамою на правах двоюрідного брата називає мене Олюнем, хоч мені це й не дуже подобається.
– На Позіхайло? – запитує мама, розтрушуючи передостаннього снопа, бо вона знає, що тепер ми частіше там, на галявині, там у нас і ворота вкопані.
– Ага, – плює на долоні Славко й береться за корбу січкарні.
Але із його тону, зосередженого і серйозного, яким він відповідає мамі, я вже здогадуюся, що це може бути щось і набагато цікавіше за футбол.
– Ну, якщо Олюнь ще й буряків натре, то хіба тоді, – мама так хитро придумує нам роботу, бо знає, що Славко й те мені допоможе, а він каже, щоб я уже йшов і починав, поки він докрутить.
– Не забудь рукавицю, – нагадує мама.
– Тах-тах, тах-тах, тах-тах!.. – розкручуються різаки січкарні.
Я чую їх, і коли лізу у льох за буряками, і коли беруся за тертку, і коли натягаю на праву руку стару із вирваними клаптями тканини рукавицю, бо без неї давно б уже залишився без пучок. Хоча навіть і в рукавиці, на вирваному, вже двічі стесував шкіру на вказівному, тільки зажило і знов… Коли затихає січкарня, я майже встигаю натерти повне, по рубчики, відро.
– Не забудь городника, – заглядає до мене у комірчину, де ми зазвичай тремо буряки, Славко, і я уже знаю, що нас чекає точно не футбол.
– А на що городник? – гукає нам услід мама.
– Ворота глибше вкопаємо, бо розхиталися, – цю відповідь Славко не інакше продумав заздалегідь.
І все ж спершу межами повз городи ми таки прямуємо на Позіхайло. А коли доходимо, він бере у мене з рук городника і зі словами: «Все має виглядати достовірно…» – навіть шпирхає кілька разів біля однієї із грабових штанг, хоча ще як тільки вийшли на город, сказав, що через Позіхайло ми одразу підемо в Грубий Ліс.
– Щось попробуємо знайти…
– А що?
– Побачиш.
Відтак із Позіхайла стежкою ми спочатку спускаємося до порослої старими буками долини. Минулої осені, коли вже насипало багато листя і добре було падати, ми один раз по тому листі між старими буками навіть влаштували матч із іншим глинським кутком, так, щоб на нейтральній території. Далі через Бучину і мішаний ліс прямуємо до дороги, повз яку алея вже врослих у ліс старих ялиць, а від дороги ще один різкий спуск, майже виярок. Зліва від стежки залишаються густі ялинові зарості, справа – лісничий розсадник, де вирощують молоді деревця.
За розсадником спуск стає ще крутішим, а потім такий же різкий підйом і, повз колишню садибу лісництва, спалену дотла ще наприкінці війни, про яку тепер нагадує пара старих яблунь довкруж порослої кущами галявини, ми переходимо, майже перестрибуємо ще одну лісову дорогу, що у цьому місці наче прорізує схил й утворює два зручних, один напроти одного, «бастіони», нарешті опиняємося там, куди йшли. Зліва між деревами видніється наша соша, що пішла на Кременець, а прямо він – Грубий Ліс.
– Пам’ятаєш?