вже натурою, – перевів я на жарт.
– А що, мона? – сміливо переступила поріг дівчина, від неї пахло шоколадом, і сама вона була схожа на смачненьку шоколадку.
– Як тобі сказати? У тому сенсі, просто як фотомодель для журналу, чому б і ні? – спробував було дати задній хід, але було вже пізно. – Хочеш, зроблю тобі шикарний портрет для найкращого журналу? – воно якось само з мене полізло, та й навряд чи який інший фотограф на моєму місці втримався б від цього, хоч і заїждженого, але все ж дотепу.
Вона тоді майже одразу роздягнулася і, мабуть, правильно зробила, й у перервах між позуванням читала вірші, щось про дорогу на захід, незасмаглу долоню і клаптик прозорих небес…
– Це ти сама написала?
– Нє, то їдна молода дівчина.
– Часом точно не ти?
– Нє, не я, – гаряче видихнула Анжелка, поправляючи свої моднячі окуляри.
Я попросив не знімати, і вона не знімала їх навіть тоді, коли прислухалася, як гупає у мене серце, торкаючись гарячою щокою моїх волохатих грудей і живота… «О-у! Сонечко, серце не там», – перебирав я пальцями її африканські кіски. І де вона тільки навчилася ось так, не знімаючи окулярів? Сам же її і навчив. Я й досі не можу отямитись, за що мені тоді впало таке шоколадне щастя, все й одразу. Втім, питання: а в кого ж вона позичала на ту зачіску інших двісті – час від часу таки поколювало. «А якби я сі захтіла треди», – начеб угадує мої думки Анжелка.
– Треди чи дреди?
– Може, й дреди. Такі грубі ковбаски з волосся, – пояснювала вона мені. – То це обійшлосі б іще наполовину дорожче.
З того всього я повів її тоді у «Классік» на олів’є. Там і справді колись подавали найкраще у Тернополі олів’є. Але я не заходив туди сто років і трохи ризикував, а раптом все змінилося?.. На щастя, і олів’є, і жива музика, та й сам «Классік» залишилися такими ж, як я їх пам’ятав.
Анжелка глянула на салат, колупнула його виделкою:
– А я мнєса на ніч не їм, – ще раз здивувала вона мене.
Крім нас з Анжелкою, ще була одна молода компанія, святкували день народження. І спершу навіть сприйняли нас за іноземців. Хвостатого бороданя з красунею-мулаткою, і, мабуть, дуже здивувалися, почувши нашу українську. Врешті-решт я не стримався і назамовляв там усяких смаколиків. Але вже без м’яса, звичайно, і, як завжди, на всі гроші.
історія хвороби
Інколи мені здається, що усі ми представники якогось вимираючого виду, начеб динозаври серед людей. Але насправді ми, мабуть, більше нагадуємо звичайних недобитків, що вернулися невідомо звідки. Недобитків нікому невідомої армії й невідомо якої війни. А тепер кожен, як може, маскується під нормального. Інколи сторонньому навіть не просто здогадатися, хто ми і що ми. Наше минуле у наших очах, але десь там, на самому дні зіниць, можливо, ще трохи в інтонаціях, у жестах, але то лише для спостережливого. Бо з вигляду ми цілком нормальні й часто виглядаємо навіть краще, ніж, знаючи наше минуле, можна було б від нас очікувати.
І