школярів, ці рожевощокі створіння, вигадувані на сухих сніданках, вітамінах із пробірок та свіжозаморожених концентратах, не виявляли при погляді на цей ягідний рай жодних ознак пожвавлення. У кращому випадку котрийсь міг ліниво поцілити у ягоду м'якою й екологічно чистою кулькою зі спеціального матеріалу, яка входила в комплект його фірмової рогатки. А думка про те, щоб залізти на це дерево, не кажучи вже про те, щоб з'їсти немиту ягоду, не могла виникнути в голові цієї цивілізованої істоти, для якої їжа ставала придатною до вжитку тільки після того, як її загортали в міцний шар целофану з наліпкою супермаркетівського штрих-кода. Черешні без підпису фірми-виробника? Ні, таке не їдять.
У цій атмосфері ми з Германом почували себе ніяково з нашими атавістичними інстинктами племені збирачів, ще навіть не мисливців. Інстинктами, які давно відмерли в цивілізованих людей і у виявленні яких нас не зрозуміли б сусіди. А крім того, зірвати ягоди з чужого дерева в Німеччині. Таке могло наснитися хіба у страшному сні. Наше виховання боролося з нашими інстинктами, а черешні і вишні тимчасом дозрівали, ризикуючи перестигнути й облетіти. Здається, ніхто не планував їх зривати.
І от одного разу, коли почалася дуже сильна злива, Герман не витримав. Як був, у білих штанах і світлій сорочці, він схопив одною рукою міні-драбину, а іншою – мене за руку, і ми побігли крізь дощ, нагору, до перестиглих ягід, які жменями тонули в калюжах. Нам удалося врятувати небагато. Ягоди виявилися значно більше перестиглими, ніж здавалося здалеку, і вже наповнилися всередині гнилуватим соком, частина з них засохла, але суть була не в тому. Ми відчували себе неймовірно щасливими, вазюкаючись у болоті, падаючи з тонких гілок у калюжі і розмазуючи по обличчю, руках і навіть вухах одне одного пекучий вишневий сік. Ми майже не відчували смаку, але ми звільнили себе від страху. Це звільнення було досить умовним, бо ми добре знали, що ніхто не висуне носа в таку погоду, хіба в разі крайньої необхідності, і тільки на машині. А дістатися до саду можна було лише пішки. Тобто ніхто із сусідів не зможе побачити нашого злочину-тріумфу. Ми перемогли в собі щось більше, ніж страх перед сусідами. Разом із густими червоними краплями з наших долонь витікало в калюжі щось липке, холодне і неприємне, і ми добре знали, що наступного року, якщо ми й далі житимемо тут, ми відкрито і ні від кого не ховаючись назбираємо вишень, щойно вони достигнуть, і нехай хтось тільки спробує сказати, що це чуже або що це негігієнічно.
Бах, шаблековтання і «Звенигора»
Інтер'єр нашого помешкання і картину «крайньої бідності» трохи прикрасили подаровані батьками Германа антикварні меблі, куплені ними ж у найдорожчому у Фрайбурзі магазині тканин фіранки, комп'ютер останньої модифікації, непогана бібліотека, зібрана Германом у часи кращого матеріального достатку, хороша аудіоапаратура, кілька полиць із музичними компакт-дисками, дорога акустична гітара, на якій Герман непогано грав, та банджо,