ще раз підкреслимо: якби не випадкова зустріч на бульварі Расін, то, можливо, бажання помсти ніколи б не було реалізоване. Свідчення та факти, які зібрало слідство, повністю підтвердили слова вбивці: він справді не мав ані найменшого уявлення, де шукати головного отамана, і йому справді просто поталанило. Нічого підозрілого не було знайдено й під час обшуку в квартирі Шварцбарда – тільки велика кількість книг із єврейської історії та культури, анархістська література, поезія, Ніцше, Троцький.
Зрозуміло, що якби за терористом стояло ОДПУ з його величезними можливостями, то у Шварцбарда не було б проблем зі встановленням адреси Петлюри, не кажучи вже про фотографію колишнього голови Директорії. Узагалі, незграбні, дилетантські дії Шварцбарда, який покладався винятково на вдачу, аж ніяк не нагадують високопрофесійних операцій чекістів проти політичних супротивників СРСР. При цьому слід особливо відзначити, що після закінчення громадянської війни й до початку полювання на Троцького, його найнебезпечніших прихильників і чекістів-зрадників Луб'янка практично не застосовувала політичних убивств за кордоном. Якщо взяти найвідоміші операції радянської розвідки 1920 – 3019-х pp. – проти керівника «Союзу захисту Батьківщини і свободи» Бориса Савінкова, знаменитого англійського розвідника Сіднея Рейлі, отамана Юрка Тютюнника, генерала Віктора Покровського (готував групи терористів для засилання на радянську територію), керівників білогвардійського РОВСу (Російського загальновійськового союзу), генералів Олександра Кутєпова та Євгена Міллера, то завжди йшлося про різні форми викрадення та затримання, а не вбивства. Це при тому, що СЗБС та РОВС були вкрай небезпечними для СРСР організаціями, які проводили активну терористично-повстанську роботу. Однак чекісти вважали, що незрівнянно важливішою є не ліквідація лідерів цих терористичних організацій, а саме їх викрадення. Логіка була простою: убитий лідер стає іконою, а викрадення вождя, як правило, має наслідком розвал організації.
На відміну від керівників СЗБС та РОВСу, Петлюра жодної реальної небезпеки для радянської влади в 1926 р. не становив. Нікого, крім небагатьох прихильників у Парижі, колишній голова Директорії не контролював. Західним державам політичний банкрут був не потрібен, більше фінансувати його вони не хотіли, і Петлюра вже не міг засилати до СРСР не тільки загони для підняття повстань, але й окремих терористів: для цього в нього не було людей, зброї та коштів.
Показовий факт: коли Петлюра створив організацію з назвою «Союз українських емігрантських організацій Франції», то її членами стали лише кількасот його найближчих прихильників, хоча українська еміграція в цій країні налічувала десятки тисяч людей. Для порівняння: організації української еміграції, що конкурували (наприклад, «Українска громада» генерала Шаповала), були в кілька разів більшими. До того ж колишнього головного отамана не сприймала більшість політичних та військових діячів еміграції: