із Кедрівки, другий – із Тустані, один говорить українською, другий – російською. Для того щоб діти порозумілися й потоваришували, знайшли спільні ідейні міркування, не має бути мовного бар’єра.
– Ты всегда такой умный? – коли вже проспівали «Взвейтесь кострами, синие ночи», раптом озвалася до нього тустанська гостя, що стояла поруч і за сценарієм трималася з ним за руки.
Не можна сказати, щоб Андрій раніше не звернув на неї уваги. «Такої в нашому селі немає» – то була перша думка, коли вона раптом опинилася на «построении» поруч і хапнула його руку. Йому здалося, що досі такі дівчата йому тільки снилися. Але з цими словами нездоланна зваба в її синіх і глибоких, як небо, очах наче відійшла на другий план.
– Завжди і всюди. Такий вродився, – намагався виглядати гонорово Андрій.
– Ты не прикидывайся. Думаешь, никто не слышал, что ты сейчас сказал?
– Думаю, що ніхто. Крім тебе, – вів далі він розмову з цією москалькою, і від тієї балаканини не ставало весело.
– А этого мало? – Не можна було би стверджувати, що в цьому не було погрози.
Представники режиму завжди до того і ще довше після того ставилися до аборигенів зверхньо й войовничо. «Эти местные» – погірдно називали вони тутешніх спадкоємців своїх славних предків, які ніколи не були й не могли бути такими, як вони. За незначними винятками, стосунки западенців і східняків завжди були ворожими. І якщо «местные» цю ворожість глибоко приховували, навіть загравали з приїжджими, то визволителі свої презирство і злість, навпаки, випинали.
У владних казенних домах керівні посади не дозволяли обіймати місцевим ще зо 50 літ радянської влади. Іншомовні владоможці навіть на базарі допікали сільським жіночкам, які носили їм до міста свіжі яйця, картоплю та квасолю практично за безцінь, а вони збивали ціни до символічних. Не пропускали нагоди кожен одноосібний торг звести до оцього гіркого докору – «Ух уж эти местные». Їм чомусь здавалося, що так вони ображають, топчуть гідність людську, бо в їхньому розумінні й за їхніми канонами виховання «местные» – це другий сорт, раби, яким про це треба нагадувати скрізь і всюди, від зачинених застінків КГБ до відвертих базарних свар.
– Думаю, що мало, – продовжував він гру, яка могла закінчитися трагічно. Могутність режиму якраз і полягала в тому, що він знищував за виявлену навіть в одній єдиній фразі нелояльність до нього. – Мало, бо чула тільки ти одна, а ти мене не здаси.
– Так ты от своих слов про Павлика Морозова не отказываешься? – Вона відвела його вже вбік від гурту, аби справді не виявилося третього зайвого в їхній такій відчайдушній грі з вогнем. – Ведь если я сейчас подойду к вашему директору или, еще лучше, к представителю райкома и скажу, что ты думаешь о герое, чье имя носит наша комсомольская организация, знаешь, что после этого с тобой будет?
– Знаю, що може бути. Мене виженуть зі школи. Переді мною закриються всі життєві шляхи. І я назавжди залишуся колгоспним рабом. Але