піанєри. Рамси поплутали і страх патєрялі.
Лавр обережно підкрався до люка, заглянув у нього, все ще готовий натрапити на пастку. Але ворог щез. Шлях був вільним.
– І що робитимемо? – голос журналіста в мобілці став хриплуватим.
– Учити їх будемо, Романе Олександровичу. Основам кримінального права.
– Ти його бачила? – у темряві на мить спалахнула запальничка. Потім червоний вогник відпливу глиб мороку.
Вона зрозуміла, що він відкинувся на бильце крісла. «Чому він не увімкне світло?» – вона знала, що не спитає про це вголос. Так уже в них повелося – не вона визначала правила цієї гри.
– Так, – сказала вона. – Він був озброєним.
– Чим саме?
– Волиною… Я бачила в нього волину.
– Він знайшов штатив.
Вона не відповіла. Зрештою, це й не було запитання. Після довгого мовчання він підбив підсумок розбору польотів:
– Значить, вони почали контроперацію. Швидше, аніж ми сподівались.
– Ти ж базарив, що у нас все під контролем.
– Наш інформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усіх плотно контролюють. Але тепер навіть інформаторів не потрібно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось із їхніх почав виявляти лягаву ініціативу.
– Я повинна була його вбити?
– Я такого не казав.
«Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», – подумки визвірилась вона, а вголос перепитала:
– Все ніштяк?
– Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо. Все-все.
– Нам маза потрібна.
– Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо.
– Все через пічку ломиться… – вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. – Проти нас страшні сили рогом стали.
Світло було несильним, алераптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав:
– Ми переможемо всі ті сили.
– Ті сили не по землі шлиндають.
– Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо?
– Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо.
– Сонячне дупло? Сама придумала?
– Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать.[12]
– Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки?
– Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? – її істерика нарешті прорвалася назовні. – А насправді ти ж теж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш?
– Йди до мене, – він дивився їй в очі.
– Ти не відповів.
– Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це.
– А що? Що?
– Найголовніше, маленька, те, що ми разом.
– Надовго?
– Назавжди. Йди до мене.
Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті