що було навіть нецікаво, і тепер, коли почув від Даші про те, що вона переспала з чужим мужиком, він одразу вирішив покинути її й навіть не сумнівався в тому, що забуде її за десять хвилин. Десять хвилин уже минуло, а вона ніяк не зникала з пам'яті.
– Таксист, – вперше подивився у вікно.
– Ну? – не повертаючи голови.
– Вези мене на Московську.
– Ти ж казав, на Оболонь.
– Ні, я передумав, вези мене на Московську і роби це якомога швидше, я спізнююсь.
Марк спізнився на півгодини. Степан поставив музику і, знервований та червоний, сидів, повернувшись до стіни. Поряд із ним стояло кілька людей, намагаючись заспокоїти мужчину, який сидів у великому чорному кріслі й не зводив очей із настінного годинника.
– Я знаю, що спізнився, – кинув куртку на стілець, – у мене на те були причини. Є дзвінки?
– Марк, ти нормальний? – Степан скочив на ноги й підійшов до нього впритул.
– Я нормальний, Степане, і ти про це знаєш. Також ти знаєш про те, що це моя програма і я можу іноді спізнюватися.
– Знаю.
– То навіщо скачеш? Сядь і сиди, – обійшов чоловіка в кріслі й відчинив двері студії.
– Марку, я до тебе, – мужчина говорив тихо, але його було дуже добре чути.
– Ну, – Марк озирнувся.
– Сядь, поговоримо, – його тон зовсім не змінився, він справляв враження дуже впевненої в собі людини.
– А це нічого, що в мене ефір і нема ніякого бажання з вами розмовляти? – Марк зачинив за собою двері, і Степан побачив крізь скло, як він надів навушники й махнув рукою. Мужчина підвівся з крісла і, діставши з нагрудної кишені папірець, написав на нім кілька слів, і, кинувши на стіл, нахилився і шепнув щось Степанові на вухо, той подивився на нього так, ніби той не сказав нічого важливого. Мужчина вийшов.
– Марку, є дзвінок, – виставив рівень звуку.
– Так, це Марк Лютий, і я радо вітаю вас у нашому ефірі.
Розділ 4 (Chapter 4)
– Люда, слышь, останься с малым. Ты нормальная вообще? Ему же шесть лет всего, ему в школу в этом году, а ты его бросаешь. Кто его подберет?
– Ma, – підвелася з дивана, пройшла кімнатою, обхопила голову руками, потім трухнула нею, ніби скинула з неї якийсь важкий тягар, і, подивившись матері в очі, промовила: – Можно я сама решу, что мне делать, да? У меня карьера, мама. Мне этот гоблин был нужен, пока он был. Теперь его нет, я его сына воспитывать не буду. На какие шиши, а? Мне двадцать три года, мне еле восстановили контракт, я не хочу гробить свою жизнь на его сына, не хочу и не буду. Пусть меня лишают прав, пусть забирают его в детский дом, пусть хоть на Луну отправляют, я хочу жить, понимаешь, мама, жить, а не кормить это чудо, – заплющила очі, відвернулася до вікна.
– Но это не чудо, это твой сын. Не мой, не чей-то еще, он твой.
– Его отца убили, бизнеса нет, денег нет. Пусть страна его воспитает, все, я сказала, мама, я на него работать не буду, пока. – Вона вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. За кілька хвилин почулося, як зачинилися вхідні двері. А коли сонце стало яскраво-червоним і висіло