же за такого стану встояти на ногах? Як здійснити політичну програму, яка б була національно-українською, а партійно-кадетською? Яким способом гарантувати ствердження української державності, щоб була вона, по-перше, державністю, по-друге, – українською, а головне, – відповідала прагненням і потребам національної еліти, тобто кіл національно-свідомих, поміркованих, статечних, маєтних на своїй рідній землі? Бо тільки ця частина нації, вважав професор Грушевський, є «сіль землі», тобто – здатна й спроможна стати основою держави, а не якісь там гольтіпаки та перебенді – без нічого святого в душі, крім мрії про шматок хліба, і вже, певна річ, не якісь там перевертні чи зайди-чужинці.
От чим був заклопотаний зараз голова Центральної Ради. От чому він одривався думками від своєї невідкладної праці. Адже речником національної еліти і солі рідної землі вважав саме себе професор української історії Грушевський.
Грушевський дожував бороду – він починав жувати з кінця і потроху доходив аж до основи, підтягаючи підборіддя до рота, – тоді розпустив її широко, майнув величезними стріхатими бровами, поправив пенсне на носі – і подзвонив.
2
Ту ж мить двері прочинились, і поріг переступила дівчина.
І це була дівчина неповторної вроди.
Чорне, двома крилами крука розкинуте на два боки волосся було в неї з потилиці коротко підстрижене під німецьку «бубікопф», але підбите спереду, над білим мармуровим лобом, невеличким задьористим чубчиком. Такі ж чорні, шнурком витягнуті брови відтіняли це античне чоло знизу, і з-під них, прикриті густими й неправдоподібно довгими, одначе зовсім натуральними віями, миттю блискали і зразу ж меркли – щоб за мить знову блиснути і знову померкнути – двійко швидких, гострих, але заразом і томних очей. Маленьке, але міцне та круте – вольове підборіддя завершувало цей чарівний образ бездоганним овалом матових щік. І посаджена ця виточена голівка була на в міру довгу і в міру тонку шию – гордовитим, сповненим краси і гідності рухом.
Така неземна або, вірніше, – саме земна дівоча краса сама по собі була вища від усяких похвал, але ще яскравішою виглядала вона проти потворності довгобородого карлика перед нею. Дід Грушевський і справді був кап у кап пушкінський Чорномор – «твой оскорбитель, волшебник страшный Черномор, красавиц давний похититель, полночных обитатель гор». Він мав такий же гулястий череп, такий же був присадкуватий та клишоногий.
Зодягнута дівчина була у військовий мундир – сіро-зелений австрійський френч, на ногах мала високі шнуровані гонведські бутси, і тільки коліна їй прикривали не рейтузи чи галіфе, а жіноцька, такого ж сукна, що й френч, коротка спідниця.
Справді, таку «Людмилу» ризиковано було б залишити наодинці зі сластолюбним Чорномором, коли б це справді був Чорномор, а не професор Грушевський, та ще коли б земна красуня не гидувала б взагалі мужською статтю, бувши лідером київського, а перед тим – львівського,