Марина и Сергей Дяченко

Мідний король


Скачать книгу

дні й три ночі.

* * *

      Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:

      – Звелено взяти живим.

      – Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.

      – Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!

      – Мені самому життя миле!

      – Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?

      – Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.

      Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.

      – Вийдеш – не зачепимо.

      Розвіяр мовчав.

      – Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?

      – Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.

      – Ах, то ти так…

      Зробилося тихо.

      – Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.

      Начальник варти вилаявся.

      – Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.

      – Вистрілите.

      – То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!

      – Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?

      Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.

      Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.

      – Поряд, – сказав Розвіяр личинці.

      Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.

      – Гаразд, ведіть.

      І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.

* * *

      Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.

      Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».

      – Стій.

      Розвіяр зупинився.

      Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.

      – Веліли впустити. Самого. З тварюкою.

      – Як?! Та бути такого…

      – Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!

      І