дні й три ночі.
Сонце спустилося за гори, коли з’явився гінець із замку:
– Звелено взяти живим.
– Живим сам бери, – відповів незнайомий сварливий голос.
– Іди, повтори це володарю! Звелено живим, у замок, тепер!
– Мені самому життя миле!
– Зажди, – утрутився начальник варти. – Гей, хлопче, подай голос. Чуєш?
– Чу-ю, – хрипко вимовив Розвіяр.
Дуже хотілося пити. Неподалік шумів струмочок. Личинка сиділа на камені над його головою – бридка, гаряча, димна. На Розвіяра летіли іскри, пропалювали стару сорочку, жалили шкіру.
– Вийдеш – не зачепимо.
Розвіяр мовчав.
– Гей, бовдуре. Що робитимеш? Три дні й три ночі минуть… Що з тобою стане, ти подумав?
– Не погрожуй, – сказав Розвіяр. – Нацькую.
– Ах, то ти так…
Зробилося тихо.
– Наказ чули? – знудьгованим голосом спитав гінець.
Начальник варти вилаявся.
– Слухай, хлопче. Нам життя дороге. І тобі дороге. Чуєш – володар тебе для чогось бачити хоче… живим. Лови свою вдачу, малий. Ти не нацькуєш – ми не стрілятимемо.
– Вистрілите.
– То ти глухий, чи що! Наказано тебе не вбивати!
– Зажди, – сказав Розвіяр. На хвильку задумався. Прокашлявся. – Ти, тварюко. Хто мене вб’є – того вбий одразу. Ясно?
Годі було дожидати відповіді від личинки. Однак Розвіяр був певен, що наказ вона зрозуміла і виконати цілком спроможна; усі, хто його чув, поділяли певність.
Повагавшись іще, Розвіяр випростався. В ущелині лежав присмерк, а верхівки гір іще ловили сонячне проміння. На стежці, знайомій до кожного камінця, тісно було від вартівників, стрільців і мечоносців.
– Поряд, – сказав Розвіяр личинці.
Личинка підсунулася ближче; по її крилах бігали спалахи й тіні, як по вугіллю в багатті. Він ненавидів її й боявся, бридкої, смертельно небезпечної тварюки. І тільки завдяки їй був ще живий – хай ненадовго.
– Гаразд, ведіть.
І відходячи, устиг востаннє подивитись на ущелину з її зубцями й провалами, з розмаяними стрічками водоспадів.
Уперше в житті Розвіяр опинився у верхніх ярусах палацу. Тут горіли смолоскипи, шелестів вітер в ажурних балконних решітках, струменіли джерельця, падаючи в чисті камінні чаші. Розвіяр ішов повз них, слухаючи плюскіт води, умираючи від спраги – і не зважаючись спинитися, тому що поряд, обвіваючи жаром, рухалася личинка.
Вартівники зі зведеними арбалетами ступали позаду. Шкірою в дірках сорочки Розвіяр відчував усі стріли, спрямовані в спину. Невідомо, чий наказ утримував стрільців певніше – володаря, який звелів брати живим збунтованого раба, чи самого Розвіяра: «Хто мене вб’є – того вбий одразу».
– Стій.
Розвіяр зупинився.
Низькі двері освітлювались єдиним смолоскипом.
– Веліли впустити. Самого. З тварюкою.
– Як?! Та бути такого…
– Наказ! – гаркнув чоловік, що заступив собою двері. – Наказ володаря!
І