молодший інтендант ожив, як риба у свіжій воді. Розвіярова скутість потішала його; не доходячи до порту, Шлоп збочив у вузьку, але чисту вуличку і за кілька хвилин вивів супутника до «найкращої харчевні міста» – місця і справді видатного.
– А от кину тебе, дурня, посеред вулиці – і дня ж не проживеш. – Шлоп обгризав пташину кісточку, сидячи на терасі, з якої видно далекі вітрила.
– Може, й так, – погоджувався Розвіяр. Море притягало його; десь там, у порту, могла стояти «Крилама». А може, «Луска».
– То навіщо ти зі мною сварився? – Шлоп зсував брови. – Подумай, га?
– Я не сварився. – Розвіяр бовтав ложкою в тарілці з юшкою. – А що без вашого досвіду мені тяжкенько буде… То я на те вас із собою і покликав.
– Щеня, – сказав Шлоп із незрозумілим виразом. – Уже не знаю, за що володар тебе наблизив, м’ясо ти базарне.
– За «м’ясо» горлянку переріжу, – недбало пообіцяв Розвіяр. Шлоп скинувся з ним поглядом – і нервово всміхнувся.
– Гаразд… До бібліотеки я тебе доведу, а назад сам дорогу запам’ятовуй. Тут, вранці, третього дня, чекатиму тебе. Підожду до вечора, а потім…
– Повернетеся в замок без мене? – спитав Розвіяр.
Шлоп роздратовано відсунув порожню тарілку.
Бібліотека розміщувалась у порту, в одному кварталі зі складами деревини, алкоголю, шкір, харчів, тканини; Шлоп ступав по набережній гордовито й неквапно, мов старий містянин. Розвіяр ішов слідом, тримаючи одну руку на ефесі, а другу на гаманці.
– Подай каліці!
Голос був нелюдський. Розвіяр, здригнувшись, повернув голову й побачив жебрака з говорящим птахом на плечі. Птах, байдужий до всього, повторював завчені слова; крила в нього були підрізані, на нозі – ланцюжок. Жебрак сидів, дивлячись униз, майже так само байдужий, як птах, але Розвіяр його впізнав: це був весляр з «Луски», ще недавно молодий і балакучий, а тепер зморшкуватий, сірий на виду, з гнійною раною на лобі.
– Гей… Гачок?
Шлоп, повернувшись, почав лаятись. Не зважаючи на нього, Розвіяр ступив уперед, нахилився до жебрака; той підняв очі – і не впізнав підлітка-весляра, з яким колись сидів поруч на лавці.
– Гачок! – Розвіяр усе більше лякався, дивлячись у його каламутні очі. – Це я, Розвіяр… гекса, пам’ятаєш?
Жебрак мовчав.
– Де Арві та Лу? Де «Луска»?
– Узяв патруль, – сказав жебрак з виразним зусиллям. – На гарячому. Усіх потопили. Моє щастя, що мене раніше донний дракон пожмакав. – І, скулившись, він знов уп’явся на оцупки своїх ніг, що стирчали з-під рогіжки.
Вхід у бібліотеку нагадував ворота в’язниці – стільки ж запорів, замків, залізних ланцюгів і заклепок. Розвіяр із жалем віддав обидва клинки Шлопові, узяв на плече сумку з письмовим приладдям і запасом їди на три дні.
Його впустили. Двоє охоронців перерили сумку, перенюхали ковбасу і сир, розломили окраєць хліба, покуштували води з боклажки. Потім повели його новим вузьким і темним коридором; Розвіярові захололо