Костянтин Когтянц

Обре, сховайся добре!


Скачать книгу

рушницю: її ґніт жеврів.

      Мистецтво запалювати вогонь – чи не єдине, що він умів по-справжньому, причому інколи це виходило само собою: ґніт запалювався кожного разу, коли він відчував тривогу, інколи і таке бувало: Драгон ще не міг розібратися у своїх відчуттях, а ґніт уже…

      Так, як тепер!

      Драгон встиг відстрибнути вбік в останню мить, навіть в останню півмить – і рись, що стрибнула з дерева, впала на землю. На відстані півліктя від дула рушниці – козак вистрелив, не думаючи.

      Велика кішка й не нявкнула. Ще одним стрибком опинившись поряд з конем (недаремно він залишив собі не найпрудкішого, а найвитривалішого та найспокійнішого!), схопив бандолет небіжчика Боярина. Він добре пам’ятав: спочатку звір, потім песиголовці. Але цього разу Кирин почув хлопки, неначе хтось плескав у долоні.

      Песиголовець вийшов з кущів, продовжуючи плескати, – таким чином він показував, що в руках зброї немає.

      Сів на холодний, мокрий пісок і вказівним пальцем написав: «Одна моя, друга твоя».

      «Про що він? Що за біс?»

      «І кинджал», – продовжував звір-людина.

      Раптом кінь повернувся, і монстр побачив припасовану до сідла шпагу Бояна. Собача голова здригнулася, але гість опанував себе і швидко приписав: «Spatа[52] також моя».

      – А дулі з маком? – хмуро поцікавився Драгон. – Або цієї штуки? – Він розстебнув шкіряний футляр і витяг свій келеп із зачарованим жалом.

      Кінокефал аж тявкнув, затер усе написане і знову начертав на піску: «Уб’єш мене – на тебе полюватимуть».

      – Ви на мене вже полюєте!

      «А ось цього не треба було казати!»

      Собаколюдина зовсім по-людськи знизала плечима. «Не знаю. Вас багато – нас багато. Ви різні – ми різні».

      – Ти ба, який вийнявся філозоп!

      Песиголовець подивився у вічі людині і знову написав на піску: «Твій святий Христофор – хто?»

      Тут уже Драгон крекнув, бо, попри усю слабкість своєї богословської підготовки, знав, що обидві церкви (і православна, і католицька) твердо стоять на тому, що цей святий таки був песиголовцем.

      «Віддаси жінку?»

      Драгон уже почав про дещо здогадуватися.

      Підійшов до людини… все-таки, мабуть, людини… із собачою головою, приставив дуло бандолета до скроні – очі часто-часто закліпали – і подивився, що на ногах.

      Справді – чоботи з каблуками. Береженого Бог береже – козак відступив кілька кроків назад.

      – А ти хоробра. Іди, поки я не згадав про ту рись. Жінка щезла в кущах.

      Драгон швидко набив рушницю і пройшовся берегом річки. У кущах лежали два човни, на дні кожного було по лантуху. Навіть не розв’язуючи, Драгон знав, що в лантухах – люди.

* * *

      – А цей бідолашний і досі спить, – такі були перші слова молодиці після того, як вона перестала зойкати – Драгон розрізав мотузки, кровообіг відновлювався, а це боляче.

      – Ти хочеш сказати – ця бідолашна? – Боян схилився над другою полонянкою, щоправда, одягненою у штани та жупан.

      – Ану!