іншим разом, зараз часу немає. Мені дуже шкода, Meллo». Здається, останніх слів я не повинен був чути.
Узяв Приятель чаклунку під руку – і зникли вони, як і не було.
От саме цієї миті зрозумів я – чи то з рухів плавних, чи то осяяло: та ж вона дитя носить, пані Приятелева.
– Гаразд. – Незадоволена чимось моя, але, здається, не мною. – Ходімо, треба шкуру швидше зняти, поки труп не застиг.
Ой, я її такої і не бачив іще – може, відвернути чимось?
– Пані, дозволь запитати?
– Так, хлопчику?
Не на мене сердиться, це точно, але все одно треба.
– Чари мого обладунку – вони через мене діють або через речі?
Повернулась до мене, дивиться, але й слова не каже.
– Ну, ми оце йдемо по снігу, і панцир білий. Він тому білий, що навколо сніг, чи тому, що я сніг бачу?
За той час, що Вона мене мовчки розглядала, можна було порахувати до п'ятдесяти.
– Має значення і те, й друге, чоловічку. Якщо зараз кинути твій обладунок на снігу, він збереже білий колір, поки ти його бачиш і навіть ще якийсь час опісля. Одягнути на іншу людину – чари не подіють, ти ж знаєш.
Справді, надягав я на Приятеля. Але таки не весь обладунок – у нього зовсім інша фігура, – а рукавички.
Пані. Хлопчики просто не могли втриматися від такої спокуси. Але, чесно кажучи, я не гадала, що він зуміє так сформулювати питання. Мабуть, його розум розвивався і без моєї допомоги.
– Я й не думала, що ти тут зустрінеш людей, тому пояснювати не стала, але, якщо ти сильно захочеш, обладунок стане чорним. І поки ти не даси нової команди, в будь-якому разі залишиться таким. Тільки треба сильно захотіти, дуже сильно. Ага, ось так.
Розмовляючи, дійшли ми до тіла звіра. Самець, даремно його Пані назвала кішкою. Вона, змахнувши з валуна сніг, сіла, я здер шкуру, вибив зуби – на намисто.
А Хазяйка дивна сьогодні: злитися перестала, але дивна.
– Розумієш, чоловічку… Я не знаю, як і сказати.
А ти просто скажи.
– Добра порада. Я розумію, ти сподіваєшся, але… Зараз я не зумію тебе забрати. І так прикидала, і сяк – не вийде. Доведеться тобі залишатися тут до весни і навіть, можливо, до літа. Але потім точно заберу, не доведеться йти до мисливців.
Ти тільки прийди, а я почекаю, скільки скажеш.
– І відвідувати тепер буду частіше. Ти щось попросити хочеш? Давай сміливіше!
Я, звичайно, подумав справжнісіньку дурість, але не сказав же – Вона сама в голові підгледіла. А коли ще в обличчя пирхнула, то… Замішалися в мене в голові думки з почуттями.
– Ану кинь клинок! Додумався, на жінку підняв!
А я тихо так бурмочу:
– Ти не жінка – ти відьма! Форкаєш! У голову дивишся! Моя голова! Граєшся, я не іграшка! Форкаєш!
Далі просто: раз – повалила в сніг, два – коліном на груди, – меча відбирати не стала…
Пані. Боялася я того меча – далі нікуди.
…Притисла коліном і щоки тре снігом – я й не помітив, як прихопило, – і сміється – не форкає, а сміється тихо, але добре так…
– Це тобі, щоб не забував,