потребують зберігати тут патетичний тон. Але от що дивно: всі живуть так, наче «нічого не знають». Справа в тому, що у нас немає досвіду смерті…» Юрію Юрійовичу! – вигукнув нарешті, не витримавши напруги тексту, Тєлік.
– Втомився? – Юрій Юрійович дбайливо подав піонеру склянку води. – Попий трохи, перепочинь. Чи, може, ти не хочеш відповісти на фундаментальне питання філософії?!
– Давайте ліпше щось інше…
– Добре. Відкривай, наприклад, сторінку 17.
– «Фрідріх Ніцше. Антихрист. Досвід критики християнства. Прокляття християнству. – Почав, збиваючись, бубоніти Тєлік собі під носа. – Передмова. Ця книга для зовсім небагатьох. Можливо, жодного з них ще немає на світі. Можливо, вони – ті, що розуміють мого Заратустру… – на цьому місті Тєлік замовк і зовсім жалібно подивився на Юрія Юрійовича, який задоволено кивав головою в нерівний такт читання, – …так як же змішувати мені себе з тими, кого й сьогодні чують вуха?.. Мій день – післязавтрашній; деякі люди народжуються на світ „посмертно…”» Юрію Юрійовичу! – на очах Тєлєвного стояли сльози.
– Що трапилося?
– Юрію Юрійовичу, я не можу більше цього читати!
– Чому ж? Хіба погана книжка?
– Тут весь час про смерть!
– Ну то й що? Хіба це страшно? Читай-бо далі!
– Юрію Юрійовичу, віддайте мене ліпше назад фізруку! Або хочете, я вам у корпусі підлогу вимию! Або папірці навколо корпусу приберу?
– Підлогу і дурень зможе вимити. А у тебе сьогодні в житті важливий день, Льохо! Запам’ятай цю дату!
– Я більше не бу-уду! – дивно, але Тєлік, головна біль вожатих усього табору і навіть свого батька, всемогутнього опера, заплакав.
– Добре, Альошо, йди в корпус і скажи своїй вожатій Світлані, що тепер ти кожну тиху годину ходитимеш до мене читати вголос Ніцше і Фройда.
З тих пір кара читанням філософських текстів із «Сутінків богів» стала найстрашнішою в нашому таборі. Це покарання називалося «бібліотека». Книжку неодноразово намагалися викрасти, але марно, Юрій Юрійович беріг її ліпше, ніж священики-місіонери в джунглях Африки берегли свою єдину Біблію. Під кінець третьої зміни Юрій Юрійович міг цитувати будь-кого з п’яти вищевказаних Тєлєвним авторів із будь-якої сторінки та рядка на вибір напам’ять – порушників дисципліни у нас вистачало завжди.
Як не дивно, але найбільший зиск із педагогічного ноу-хау Юрія Юрійовича мав-таки знову я. Діставши зі шухляди ненависну мені «Загальну психологію» під редакцією видатного радянського психолога Лєонтьєва, я відкрив у своїй кімнаті тортурний цех «Районна табірна бібліотека № 2». І треба сказати, що тексти радянської психологічної школи, розлого і, головне, напрочуд незрозуміло викладені у цьому підручнику, призводили на дітлахів куди більш гнітюче враження, ніж Фройд або якісь там Ніцше з Камю разом узяті. Можливо, це через те, що у мене діти читали підручник, стоячи на стільці на одній нозі, але не беруся стверджувати. Тож користь від читання книг уголос вийшла