вірного мого спільника і хороброго приятеля гетьмана Філіппа Орлика, я вирішив призначити його сім'ї спеціальний пенсіон відповідно до статусу. Прошу вас, канцлере, особисто прослідкувати за виконанням. Особисто прослідкуйте, зрозуміло?.. Адже це – мій королівський дарунок однодумцям і вірним слугам шведської корони.
Потім здійняв вказівного пальця правої руки вгору й закінчив:
– Запам'ятайте мої слова, юначе: колись-то ви станете видатним дипломатом… при ваших знаннях латини і деяких інших талантах! Це кажу вам я – Карл Дванадцятий, Божою милістю король славетної Швеції… От тепер сказано все, що треба. Тепер можете дякувати, дозволяю.
Григорій не поскупився на поклони і компліменти. Король завмер на троні у величній позі античного бога, канцлер спостерігав за обома з неприхованим здивуванням – бо так і не зрозумів, що ж сталося просто у нього на очах. Хоча ясно відчув: щось таки сталося…
Далі Міллерн провів юнака назад до внутрішньої кімнатки, підтвердив, що тепер не тільки юний Густав, але й сам шведський канцлер від свого імені запрошує юного гетьманича Орлика на святкування Різдва. Додав на прощання:
– Не знаю, яким саме чином ви причарували Його Величність. Але, поза сумнівом, потрібно мати неабиякі таланти і вдачу, щоб досягнути отаких результатів.
Біля палацових сходів на Григорія очікував екіпаж: Міллерн розпорядився відвезти його додому. Проте юнак наказав кучерові їхати трохи в інше місце, на окраїну… туди… туди!..
Так-так, насамперед про сьогоднішній успіх хотілося повідомити зовсім інших людей… Пристаркуватого козака і його красуню-дочку. Адже найближчим часом Григорій сподівався назвати Семена Півторака другим батьком, а його доньку, красуню Софійку, – коханою дружиною! Тепер, коли сам король Карл розпорядився підшукати юнакові дохідне місце, не гріх і старостів засилати… Е-е-ех, і ушкварять же вони весілля!!! Дізнається шведська столиця, як уміють гуляти козаки!..
Втім, омріяний будинок на окраїні, що так часто марився уві сні, мав із зовні нежилий вигляд хоча б тому, що всі підходи до нього геть позамітав густий сніг. Було вже темно, тому тільки під'їхавши зовсім близько, юнак переконався, що навіть димок над димарем не звивається. Наказавши кучеру почекати, Григорій підбіг до дверей і почав щосили грюкати у них обома кулаками. Жодної відповіді так і не дістав, окрім сумної луни… Цікаво, що воно означає?!
Передчуваючи зле, юнак обійшов довкола будинку, присів біля штабеля дров, розгріб сніг біля крайнього цурпалка, відсунув убік дощечку, почав мацати у схованці…
Слава тобі, Господи, – там справді лежав малесенький шкіряний мішечок.
А в ньому – папірець!
Звістка від коханої…
Але…
Ні-ні, щось не те! Чомусь занадто товстим здавався на дотик лист у мішечку… Софійка погано знала грамоту (чи не насамперед Григорій сподівався виправити цей її недолік), тож зазвичай ледь-ледь викарябувала по декілька обнадійливих лагідних слів, а тут…
Обережно,