панцер. Я оголошую себе вашим командиром і наказую слухати тільки мене.
– Понімаєш, усі знають, що це військо Шахая, а ми знаємо, що ти є сам Шахай. Моя кіннота салютує тобі, командире, – Остюк витяг до половини свою шаблю і засунув її знов у піхви.
– Панцерники – твої теж, – сказав Галат, – правда, хлопці?
І усі Виривайли закивали головами.
– Ми зараз підемо і візьмемо Марченка…
– Я прийшов сам, – сказав Марченко і став перед дверима теплушки, – стріляйте мене, землячки́!
– Заходь, Марченко, – простяг йому руку Шахай, – ти умієш вертатися до друзів. Нам довелося б тебе приборкати за анархію, та тепер ти сам виженеш од себе радників. Ти – хоробрий, Марченко, і за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, – будь же Шахаєм в тому жорстокому ділі, на котре ми підемо всі. Біля тебе стоятиму я, я буду твоїм комісаром, моє прізвище Марченко, і треба зараз вивісити червоні прапори.
Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк підтяг халяви на ногах вище і, розгинаючись, підрахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька – повискакували з теплушки, за ними вийшли поважно четверо старших – і всі пішли до Остюка. Дорогою згадали, що у Галата є кращий вагон, і повернули до нього.
– Ми зараз подивимось мапу, – сказав Шахай, увіходячи до вагона.
Попоїли і випили, полежали на канапах вагона, порахували чорні прапори, що їх поприносили з усіх ешелонів, і заспівали пісні, яка прийшла тоді на пам’ять комусь із партизанів.
Ой нас, братці, п’ять! Будем пить, гулять!
Коло мене товариші все вірні сидять.
Найгучніше виводив Панько Виривайло. Він проспівав останнє слово. Годилося другий рядок заспівати двічі. Шахай підніс чарку і повторив другого рядка сам – серед тиші і настороженості. Марченко голосно засміявся до Остюка, ніби тамуючи щось інше.
Коливаються шалені слова Марченка. Він удавано взяв під свою руку анархістів і дивував навіть їх своєю парадоксальністю. Їдальня салон-вагона повна людей. Крім чотирьох анархістів, крім Шахая, Остюка, Марченка, Галата та чотирьох Виривайлів, сиділи ще і палили цигарки командири всіх полків.
Говорив Марченко.
– Треба нам зробити свою чорну республіку. Вибрати центр, а до нього увесь час будуть прилучатися нові країни. Щоб у кожного в хаті був кулемет і по гвинтовці на душу. Усі міста зруйнувати, спалити, і мешканців пороздавати селянам за наймитів. Ми матимемо свій хліб і їжу, цукор і полотно, а патронів ми виміняємо у тих, що матимуть патрони і не матимуть чого кусати.
– Прошу слова, – командир 1-го новоспаського кінного полку, – прошу слова і двох загибів.
Марченко глянув на Шахая, що сидів проти нього – поруч із чотирма анархістами. Шахай дивився просто перед себе на підлогу, ніби розглядаючи Марченкові чоботи. Анархісти переможно оглядали присутніх партизан і щохвилини зачісували пальцями назад довгі чуби. Шахай