Присутність поліцейського офіцера підтверджувала, що генерал не жартує. Тут, у натовпі, що слухав цей наказ, я знову зустрівся з Гернкаслом.
Вітаючись, він, як завжди, простягнув мені руку.
Я не зважився подати йому свою.
– Скажи мені спочатку, – сказав я, – яким чином загинув індус у збройовій палаті і що означали його останні слова, коли він показав на кинджал у твоїй руці?
– Індус помер, я гадаю, від смертельної рани, – відповів Гернкасл. – А що означали його останні слова, я знаю не більше, ніж ти.
Я пильно подивився на нього. Лють, що опанувала його напередодні, зовсім стихла. Я вирішив дати йому можливість виправдатись.
– Більше ти нічого не маєш мені сказати? – запитав я. Він відповів:
– Нічого.
Я повернувся до нього спиною, і з того часу ми більше не розмовляли один з одним.
IV
Прошу пам’ятати, що все те, що тут написане про мого кузена (якщо тільки не виникне необхідність розголосити ці події), призначається лише для членів нашої сім’ї. Гернкасл не сказав нічого такого, що могло б дати мені привід для розмов з нашим полковим командиром. Мого кузена часто піддражнювали алмазом ті, хто пам’ятав, як він вибухнув гнівом перед штурмом; але він мовчав, згадуючи, напевне, обставини, при яких я застав його в збройовій палаті. Ходили чутки, що він мав намір перейти в інший полк, – мабуть, для того, щоб розстатися зі мною.
Правда це чи ні, але я не можу стати його обвинувачем з досить поважних причин. Якщо я все вищенаписане розголошу, в мене не буде ніяких доказів, крім моральних. Я не тільки не зможу довести, що він убив двох індусів, які стояли на дверях, – я не зможу навіть з певністю заявити, що він убив третього індуса всередині приміщення, бо не бачив цього на власні очі. Правда, я чув слова вмираючого індуса, але якщо мені заперечать, що вони були передсмертним маренням, як я зможу це спростувати? Нехай наші родичі з одного і другого боку складуть собі думку про все вищесказане і самі вирішать, чи були в мене достатні підстави для огиди, яку я й досі відчуваю до цієї людини.
Хоч я не вірю фантастичній індійській легенді про алмаз, однак повинен признатись, що і сам не вільний від певного забобону. Переконання це чи помилкова думка – все одно, я вважаю, що слідом за злочином повинна неминуче настати розплата. Я не тільки переконаний у винності Гернкасла, але й не сумніваюсь, що, залишивши в себе алмаз, він усе своє життя жалкуватиме про це і що інші також жалкуватимуть, узявши цей алмаз, якщо він віддасть його їм.
Частина перша
Пропажа алмаза
(1848)
Події, про які розповів Габріель Беттередж, дворецький леді Джулії Веріндер
Розділ І
Розгорніть першу частину «Робінзона Крузо» на сторінці сто двадцять дев’ятій, і ви знайдете такі слова: «Тепер я зрозумів, – хоч і надто пізно, – наскільки нерозсудливо починати будь-яку справу, не розрахувавши всіх витрат на неї й не зваживши, чи вона нам під силу».
Тільки