я. – Що трапилось, Ненсі?
Ненсі спробувала було мовчки вислизнути від мене, але я схопив її за вухо. Вона – гарненька, повновида молода дівчина, і я маю звичай саме ось так виявляти свою дружню увагу до неї.
– Так що ж трапилося? – запитав я вдруге.
– Розанна знову спізнилась на обід, – відповіла Ненсі, – і мене послали по неї. Всі важкі роботи випадають на мої плечі в цьому будинку. Пустіть мене, містер Беттередж!
Розанна, про яку щойно згадала Ненсі, була наша друга покоївка. Оскільки я співчутливо ставився до нашої другої покоївки (чому – ви зараз довідаєтесь) і помітив по обличчю Ненсі, що вона побіжить і накинеться на свою подругу з лайливими словами, – а цього обставини зовсім не вимагали, – мені спало на думку, що мені зараз нічого робити і що я сам можу сходити за Розанною і натякнути їй бути надалі справнішою. Я знав, що вона терпляче стерпить це від мене.
– А де Розанна? – запитав я.
– Звичайно, на пісках! – відповіла Ненсі, хитаючи головою. – Їй, бачите, сьогодні було знову погано, і вона відпросилась подихати свіжим повітрям. Вона виводить мене з рівноваги.
– Іди обідать, моя люба, – сказав я, – вона не виводить мене з рівноваги, і я сам сходжу по неї.
Ненсі (в неї чудовий апетит) лишилась задоволеною. А коли в неї задоволений вигляд, вона мила дівчина; тоді я поплескую її по підборіддю. Це не розпусність – це звичка.
І ось я взяв ціпок і пішов на піски.
Ні! Так справа далі не піде. Мені прикро, що я вас знову затримую, але вам неодмінно треба вислухати історію пісків і історію Розанни – з тієї причини, що справа про алмаз тісно зв’язана з ними. Як старанно намагаюсь я вести безперервну розповідь, і як погано мені це вдається! Та що ж я маю робити! Люди й речі так прикро переплутуються в цьому житті і самі напрошуються на вашу увагу. Сприймімо це спокійно; я коротко все розповім, і ми незабаром проникнемо в саму глибину таємниці – обіцяю вам!
Розанна (говорити про особу раніш, ніж про річ, вимагає елементарна ввічливість) була єдиною новою служницею в нашому будинку. Місяців за чотири до змальовуваних подій міледі була в Лондоні і їздила у виправний заклад, який мав дбати про те, щоб злочинниці, звільнені з тюрми, не ставали більше на хибний шлях. Начальниця, бачачи, що міледі цікавиться цим закладом, вказала їй на одну дівчину, Розанну Спірман, і розповіла дуже невтішну історію, яку в мене не вистачає духу тут повторити, бо я не люблю хвилювати себе без потреби і вас також. Річ у тім, що Розанна Спірман була злодійка, але не з тих, які створюють компанії в Сіті і обкрадають тисячі людей; вона попалася в руки поліції, її запроторили до в’язниці, а потім направили у виправний будинок. На думку начальниці, Розанна (незважаючи на її попередні вчинки) – дівчина, яких мало, і їй потрібна тільки нагода, щоб показати себе гідною звання християнки. Міледі (вона дуже щира християнка) сказала начальниці:
– Розанна Спірман знайде цю нагоду в мене на службі.
Через тиждень Розанна Спірман найнялась до нас у будинок другою покоївкою. Крім міс Речел і мене,