двома склянками.
– А ви, як порядна людина, мене в гості покличете? – запитав він раптом із усмішкою.
– Звичайно, – пообіцяв я.
– Тоді я вам дещо покажу! – Старий підійшов до книжкової шафи, відчинив дверцята.
– Ось. – Він витягнув із нижньої полиці грубезний том.
Я взяв книжку в руки – це було академічне видання «Кобзаря». Приємна шорсткість перкалю порадувала руки – є речі і речовини, дотик до яких дає мало не фізичну втіху.
– Ви розкрийте. Розкрийте! – мовив старий.
Я розкрив. Переді мною знову була книжка-матрьошка. У вирізаному нутрі «Кобзаря» лежала інша книжка, скромніша, хоча тих же років видання: Достоєвський, «Ідіот».
Я підвів запитальний погляд на Клима.
Він усміхався, але не мені, а скоріше своєму минулому, раптово потривоженому моєю появою.
Якась смутна здогадка змусила мене раптом витягнути книжку Достоєвського з її зручного таємного лежбища і перегорнути. І – здогадка виявилася правильною – на полях «Ідіота» замиготіли олівцеві коментарі, тільки почерк тут був крупніший.
– Це ви писали? – запитав я Клима.
– Ну я, – сказав він, сідаючи за маленький прямокутний столик.
– А «Кобзар»?.. – Я потягнувся рукою до пляшки і почав розливати рислінг по склянках, одночасно вибудовуючи свої думки в якийсь геологічний порядок.
– «Кобзар»? Ні, по «Кобзареві» писав інший… – поволі мовив старий, беручи в руку склянку.
– Львович? – запитав я, провокуючи його на більш активні спогади.
– Чому Львович? Львович вибрав «Мертві душі».
– Послухайте, – заговорив я, відчуваючи, як голова моя тоне в соковитому тумані нерозуміння того, що відбувається, і того, що відбувалось. – У вас що, літературний гурток був?
– Не літературний, а філософський, – виправив мене старий. – І не був, а є… Принаймні, поки я живий. Я – сам собі гурток!
– Ну а все-таки, хто писав коментарі до «Кобзаря»? – запитав я.
– Слава Гершович… Царство йому небесне…
– Він що, помер?
– Убили… Струмом убили. – Старий скорботно схилив голову. – Хороший був хлопець! Світла голова. Ще до цих Кашпіровських і екстрасенсів він усе про ці штуки знав… Тому його й убили…
Туман знову закружляв навколо моєї голови.
– До чого тут «Кобзар» до екстрасенсів? – запитав я, перебуваючи вже в цілковитому невіданні.
– Ну привіт! – Старий подивився на мене, як на ідіота. – А що таке, по-вашому, висока література? Просто літери та метафори? Це ж і є засіб передачі духовного струму, як би провідник! Захотіли зарядитися похмурою глибокою енергією – розкрили книжку Достоєвського. Захотіли очиститись і побути в проясненому стані – берете в руки прозу Тургенєва… Це ідіоти типу Кашпіровського перетворили все на лікування геморою по телевізору! Але, повірте, свято Святого Йоргена вже закінчується, і знову залишиться література як єдиний провідник будь-якого виду біоенергії.
– Ну а яку енергію передає «Кобзар»? – запитав я.
– Про це краще запитати Гершовича… Але там,