нею в переважній часті щиропольська Сілезія.
У житті народів нема посвячення. Народ, котрий посвячає себе за другого, є дурнем і не знає, що робить. Найперша задача кожного народу є – стояти за своїми власними інтересами і дбати про своє власне утримання. Коли поляки говорять, що місія Польської держави була – боронити Запад Європи проти східних дикарів, то ми з уваги на вичислені тут факти історичні скажемо, що се був найбільший політичний нерозум, була фатальна помилка поляків. Польща далеко сквапніше потребувала боронити себе саму проти напору західноєвропейського і властиво німецького хижацтва, проти різних «медведів» і «львів», аніж боронити той Запад проти татар, від котрих Польщі самій, а затим і Западові, дуже мало що грозило.
Але погляньмо тепер, як стоїть діло з тою ославленою місією на Сході. Що першого нападу монголів в 1241 році Польща не спинила, се річ певна, – а саме той перший напад був найстрашніший, і раз рішучо поражені монголи могли б були надовго остатись не страшними Європі. Від того часу повторяються поменші напади монголів і татарів майже рікрічно на східні часті Слов’янщини, повторяються і тоді, коли Русь Галицька перейшла під Польщу, коли і Литва та Україна з’єдинились з Польщею. Ніколи не могла Польща здобутись на сильну і систематичну оборону границь. Недавно видані люстрації замків оборонних в пограничних землях руських показують нам під Ягайлонами таке саме безладдя і недумство політичне, яке було і в XVIII віці. Татари ходили собі любенько в наші землі за «ясиром», гнали десятки тисяч людей і сотки тисяч худоби в Крим і продавали людей в неволю. Невольники стались головним джерелом їх багатства, – кості наших людей біліли і в Царгороді, і в Синопі, і в Смирні, і в Триполісі, a «przedmurze Europy», «шляхта українна», бенкетувала собі, кричала на сеймиках, гарбала маєтки і робила «заїзди», уживаючи свого придворного війська не для оборони границь, а для грабування своїх власних братів і сусідів. Найліпшим свідоцтвом про те, як сповнювала Польща свою місію на Сході, може послужити те, що за часів Степана Баторія Польща платила ханові кримському річний гарач 15 000 червонців і сама висилала війська коронні для мордування і вигублювання козацтва, котре було єдиним природним защитником границь польської і руської землі від татарви і, значиться, повинно було бути найліпшим союзником Польщі. Вічно пам’ятні остануться слова Наливайка, котрий писав до короля польського, що за половину тих грошей, котрі Польща платить – і то безплодно – татарам, можна би на пограничних степах з українського народу витворити таку кордонову сторожу, проти котрої вся сила татарська не устояла би. Розуміється, що Польща тої ради не послухала, і козацтво клало голови в бою з поляками, замість що мало б оружно з ними іти проти татар і турків. За того ж Степана Баторія Польща понизила сама себе іще дужче, сповняючи роль ката на підданім турецькім Івані Підкові, претенденті до господарства Волоського. Єдиний факт, котрий поляки розтрублюють яко велику побіду західної культури над ісламом,