можна вичитати, що хто хоче, тільки не симпатію до вуличних розрухів, ані розуміння їх значення. Цікаве тут також те, що військова тактика вже в марті була така сама, як пізніше в жовтні, а становище війська, що облягало середмістя в часі бомбардування, було таке саме, яке в своїй записці подав «славетний» львівський міщанин.
Та се був тільки початок. Кождий день приносив нові роздвоєння в таборі «народовім»; кожде нове питання, що виринало в тій повені змін, родило різні погляди, зачіпало суперечні інтереси. Перша кість незгоди, се було питання знесення панщини та увільнення мужиків, питання, агітоване в Галичині ще від р. 1833, а на перший план висунене в початку нещасливого р. 1846. Демократи-теоретики, світліше міщанство та часть земельних властителів були за негайне увільнення люду та за дарування панщини. В тім дусі розпочала агітацію свіжо зав’язана Rada Narodowa. Та значна часть шляхти нерадо дивилася на сей «вибрик доктринерства», або була йому зовсім противна. Обіжники Rady Narodowej, де-не-де виконувані, паралізували органи губерніальні, а тим часом сам уряд постарався перебігти поляків і зніс панщину, а через те позискав для себе селянство, та зате розбудив величезний галас не лише серед шляхти, але також серед міських елементів демократичних. Шляхта обурилася на те, як смів хтось шарпнутися на приватну власність, якою, на її погляд, була панщина, а демократи в тім акті вірним інстинктом відчули перший сигнал реакції. Спосіб знесення панщини через уряд треба вважати фактом дуже важним у історії нашого краю, що мав рішучий вплив на всю дальшу історію того року, а в дальшій лінії на весь розвій галицьких відносин аж до нашого часу. Під впливом того факту шляхта, поквасившися трохи, в значній часті хилилася на сторону уряду в своїй організації «Ziemianstwo», від сильного уряду ждучи охорони перед мужиками, які декуди (в Цуцилові, Гусакові й інших місцях) допускалися вибриків проти панів, а далі надіючися сплати за панщину та корисного полагодження справ сервітутових, пропінаційних і т. п., а не раз покликаючи поміч того уряду проти елементів демократичних та революційних, що на погляд шляхти грозили підкопанням усякого суспільного порядку та викликанням великої війни.
Під впливом того факту демократи та прихильники живішого руху (емігранти, що громадами прибували до Галичини з Франції, Італії та Бельгії) почали посуватися чимраз далі наліво та будувати всякі можливі шанці проти погроз реакції. Такими шанцями були організації Rad Narodowych у Львові та по інших містах, були гвардії народові, для яких домагалися оружжя і для яких при опорі уряду поляки старалися дістати оружжя аж із Франції, було, нарешті, явне нав’язання зносин із збунтованими уграми, які мусили допровадити діло до крайності і викликати неминучий вибух повстання.
У додатку до тих змагань виринула справа руська. Виринула з джерел природних правом історичної конечності, але коли в тій завірюсі натрапила на опір із боку поляків, навіть таких світлих, як Август Бельовський (гл. його статті в «Dzienniku Narodowym»), і коли притім огорнула головно людові маси