Лазаря по лівому боці вулиці Широкої; йдучи до міста, Маркіян завше мусив минати духовну семінарію, він проходив повз приміщення своєї колишньої альма матер, не озираючись і завше відчуваючи, як у грудях ворушиться важкий камінь кривди.
Новорічний день іскрився міцним морозом, під банею холодного неба блискотіли міріади іскор, сніг засипав Широку вулицю в сажень, у прокопаному тунелі розминалися в тісноті пішоходи з колісними повозами.
Зимовий день у своїй чистоті й світлості був достоту такий, який марився нині Маркіянові, коли писав Анні листа, та не було снігової куряви, яка покривала б запоною упряжені парою гнідих залубниці, – нічого тепер не було, крім щемкої туги, зматеріалізованої на клаптику паперу, що, заліплений у конверт, грів його груди і мучив сумнівами – посилати чи не посилати, відпише йому Анна чи тихцем посміється над ним… Господи, та вона, напевно, його й забула!
Маркіян тільки одним оком глянув у бік семінарської брами, до якої крізь замети була прометена стежка, а краще б і не позирав: з брами прямо на нього виходив син бучацького священика Михайло Базилевич, який колись продав його, не отримавши за зраду навіть срібняка.
Базилевич побачив Маркіяна, спіткнувся, завертівся, як ведмідь на гарячій плиті, але з обох боків стояли снігові стіни, і він мусив іти на Маркіяна, губи його скривилися у вимушену посмішку, він протягнув для вітання обидві руки й вигукнув:
– Вітаю з Новим роком, доміне! Сійся-родися…
Маркіян не виймав з кишень благенького пальта рук, вони стискалися в кулаки, він насилу стримував себе, щоб не вихопити їх і не звалити юду в замет, притоптати там, задушити, напхавши в рот снігу.
– Я без рукавиць, зимно… – проказав Маркіян, дивлячись упритул на Базилевича, і той поник, зніяковів від синявої холоднечі Маркіянових очей.
Губи Базилевича сохли, біліли, вкривалися смагою, врешті крізь них прошелестів шепіт:
– Не дивись так… Я знаю, ти думаєш на мене. Але повір – не винен я. Тебе, такого, я не міг залишити на вулиці, ну а до кімнати під час обходу зайшов сам Теліховський…
– Як ви там живете, питомці? – перебив Маркіян.
– Молимося… Його ексцеленція митрополит Михаїл зобов’язав ректорат семінарії відправляти щоденну суплікацію, щоб Господь відвернув пошесть. Вже у нас були смертні випадки. Спочатку нас були розігнали, а потім знову почались заняття. Тобі, бігме, краще, Маркіяне, нема злого, щоб на добре не вийшло. Ти не знаєш, який тепер у нас содом… Холодно, брудно, одне горнятко на чотирьох, слава Богу, що хоч ложку кожен має свою, їмо бурду, зате ревно молимося і перед, і після її споживання… Нині, колеґо, мудрий той, хто в кнайпі п’є, а попом служить дурень.
– Ти, звичайно, і те, і те поєднуєш, щоб триматися середини… – Маркіян свердлив Базилевича очима і думав, що з таким робив би козак Небаба з «Канівського замку»: двома нагнутими деревами роздер би, на палю посадив, свяченим ножем горло перерізав…
Базилевич щораз то більше мізернів,