колах індійський князь Соломон Бальзамін. Князь розповів Едмундові про земний рай Аракан, де царює його батько Давид II, про ідеальну справедливість у цьому краю, в якому немає ані злочинців, ані тюрем. Ржевуський витирав хусточкою очі і, зворушений, розжалоблений, витягав із внутрішньої кишені гроші: спочатку по банкнотові, далі по два, а потім виклав цілу пачку – задаток на поїздку в Аракан, куди індійський князь вирушить наступного місяця.
У третій – старий дряхлий шамбелян21 Йов’яльський, який прибув сюди зі своїми дочками й зятями, дрімав, а коли прокидався – запитував одне і те ж: «Moje państwo, gdzie ja jestem? W swoim królestwie, mówicie? A są w nim ludzi-i?»22 Фредро мало не пирснув сміхом, йому цей старий дуже сподобався. Він навіть хотів зайти до ложі й залишитися з ним на цілий вечір, але клавесин зазвучав голосніше, і Фредро зорієнтувався, що тужний полонез, який безперервно заповнював тихим тремтом зал, долинає з сусідньої ложі. Підійшов: старший добродій сидів біля клавесина, а поруч панна з довгим каштановим волоссям, яке закривало їй обличчя, виконувала полонез Оґінського. Коли панна переставала грати й опускала низько над самі клавіші голову, старий шепотів: «Грай, грай, доню, це не мелодія, а ридання за батьківщиною»; вона продовжувала грати, і раз у раз повторював старий: «…це плач за батьківщиною». Врешті панна відкинулась на спинку крісла, розгорнула руками волосся, її гарне обличчя зсудомила болісна гримаса, вона проказала тихо, проймаючи старого докірливим поглядом: «Де, де та моя батьківщина – тут, там, ну, скажіть, ради Бога, де?» Фредро відступив назад, він упізнав піаністку Анну Кавецьку, племінницю пана Уруського – ученого садівника і дідича з олеських Юськовичів.
Тихо ступав по залу, минув ложу, в якій голосно хвалилися своїми подвигами під Бородіним колишні леґіонери генерала Домбровського, одягнуті в наполеонівські мундири; Фредро зіщулився, рука мимоволі потягнулася до лацкана камзола – прикрив долонею золотий орден «Virtuti militari». Швидко пройшов повз бундючних героїв Бородінської битви і раптом зупинився: в останній ложі – у бордовому фраку з золотими аплікаціями, у вузьких білих штанах, при шпазі – сидів за столиком сам губернатор Ґаліції і Лодомерії князь Авґуст Лобковіц з роду П’ястів, а поруч, з обох боків, стояли і слухали, нахиливши до нього голови, одноокий директор львівської поліції Леопольд Захер-Мазох і його тінь – актуарій карного суду Іґнаци Зайончковський.
Поет зачув слова губернатора:
– Запрошений і Фредро, цей комедіант? Хе, може, він і ґеній, Арістофан… Тільки ґенії і вчені мені не потрібні! Найкраща якість в людини – це витривалість задниці… Але досить розмов. Пора бавитися. Музику, панове!
Заграв оркестр на ґалереї. З лож, коридорів, бокових кімнат ринула іменита юрба, слуги засвічували свічки на канделябрах і жирандолях, усі гості були в масках – муринських, японських, звірячих, демонічних; лакеї вийшли з тацями, заставленими келихами, пішли у танець перші пари.
Фредро без маски відчув себе роздягнутим