би тебе пам’ятати, що ти, зрештою, говориш про мою дружину.
Мірей дещо охолонула.
– Дивний ви народ, англійці, – поремствувала вона. – Так чи інак, а я насмілюся припустити, що, може, ти і маєш рацію. Адже всі американки фригідні, правда ж? Але дозволь мені сказати, mon ami, що вона була закохана у нього до заміжжя з тобою, але тут утрутився її батько і звелів графу вшиватися. Ну а маленька мадемуазель ледь не всі слізки виплакала! Проте скорилася. Але ж ти, Дере́ку, не гірше за мене знаєш, що тепер – зовсім інша історія. Вони бачаться ледь не щодня, а 14-го вона їде в Париж, аби зустрітися з ним.
– Звідки ти все це знаєш? – зажадав відповіді той.
– Я? У мене є подруги в Парижі, дорогий мій Дере́ку, які знайомі з графом дуже близько. Вона всім каже, ніби їде на Рив’єру, але насправді граф зустріне її в Парижі, а там – хто їх знає! Так, так, повір моєму слову – уже все влаштовано.
Дерек Кеттерінґ заціпенів.
– І якщо не будеш дурнем, – замуркотіла танцівниця, – то зможеш поставити її в дуже незручне становище – та цим і візьмеш за зябра.
– Ох, заради Господа, замовкни! – закричав той. – Стули свою кляту пельку!
Мірей зі сміхом повалилася на диван. А Кеттерінґ ухопив капелюха й пальто та кинувся з квартири, люто грюкнувши дверима. Та все ж танцівниця, сидячи серед подушок, тихенько посміювалась. Бо була радше задоволена проведеною роботою.
Розділ сьомий
Листи
«Місіс Семюел Гарфілд шле міс Кетрін Ґрей свої вітання і воліла б зауважити, що за обставин, які склалися, міс Ґрей може не знати…»
І тут кореспондентка, яка досі писала цілком упевнено, раптом затнулася на півслові, зіткнувшись із тим, що ставало нездоланною перешкодою і для багатьох інших – а саме зі складністю зв’язного викладу своїх думок від третьої особи.
Хвилину-другу повагавшись, місіс Гарфілд порвала аркуш і почала спочатку.
«Дорога міс Ґрей! Украй високо цінуючи ту бездоганність, із якою Ви надавали свої послуги моїй кузині Еммі (чия нещодавня кончина воістину стала жорстоким ударом для всіх нас), я все ж мимоволі відчуваю…»
І знову кореспондентка затнулася. У кошик для сміття полетів іще один аркуш. Лише після чотирьох фальстартів місіс Гарфілд нарешті породила послання, яке вдовольнило її. Належним чином запечатане, проштамповане й адресоване «міс Кетрін Ґрей, Літл Кремптон, Сент-Мері-Мід, Кент», воно наступного ж ранку лежало поруч тарілки адресатки в товаристві важливішої на вигляд депеші у довгастому блакитному конверті.
Кетрін Ґрей спершу відкрила листа від місіс Гарфілд. Його остаточний текст читався так:
«Дорога міс Ґрей!
Ми з чоловіком хотіли б висловити Вам свою вдячність за послуги, що їх Ви надавали моїй бідолашній кузині Еммі. Її смерть стала для всіх нас величезним ударом, хоча ми, звісно, знали, що під кінець вона була не при собі. Як на мене, її останні розпорядження стосовно заповіту здаються украй своєрідними і, поза сумнівом, не витримають критики в жодному суді. Я не маю ні найменших сумнівів, що Ви, з огляду на Ваш загальновідомий здоровий глузд, уже й сама усвідомили цей факт. Тож, як каже