Мрія метелика. Лия Щеглова

Звідти й назва.

      У нас красива їдальня в компанії. Нещодавно тут зробили ремонт: стеля з візерунками, кахлі на стінах, плитка на підлозі, нові меблі, плазма, вишукані портьєри, великі квіти в кутках. Тобто доволі багато й красиво. У мене зазвичай виникало питання: якщо такий зал для звичайних працівників, що ж тоді зроблено у віп-залі?

      Навіть гадки не мала, що дізнаюся про це якнайближчим часом.

      Насправді виявилося, що нічого особливого тут не було. Такі ж кахлі, така ж плитка. Стеля багатше оздоблена – кількома рівнями, дзеркальна окантовка під нею. Декілька картин на стінах та більш зручні меблі – диван під стінкою, кілька крісел поруч, маленький столик.

      У залі лише одна людина – Антон Максимович. Щойно його побачила, відчула себе тут зайвою. Зупинилася, не ступивши й кількох кроків, – раптом його помічниця щось наплутала? Ну от чому було не викликати мене в більш зручній ситуації? Зрештою, я ж просто хочу поїсти!

      – Вибачте, Антоне Максимовичу, Таня сказала, що на мене тут чекають.

      – Проходьте, сідайте, – вказує мені на стілець навпроти. Часу дарма не витрачає. Відразу починає пояснювати. – У мене з’явився потенційний інвестор під ваш проект. Ви мусите відповісти на всі його запитання й перетворити з потенційного на реального. Він зараз прийде сюди.

      Сюди?! Що за дивина? Як я маю в їдальні розповідати про свій проект? У мене ж навіть аркуша паперу й ручки з собою немає! Не кажучи вже про можливість влаштувати презентацію.

      – Але… – вказую йому на тарілку.

      – Я все розумію, та в нього обмаль часу. Вашому проекту не завадять додаткові гроші, так ми зможемо активізуватися. Зробіть усе можливе, щоб залучити його. То буде перш за все вам на користь. Розумієте?