зовсім не цікавилася дітьми, тож одразу ж розгорнула свою книжку. Обидва старших, на жаль, дуже нагадують свою матір, при цьому це «на жаль» зумовлене моєю заздрістю, адже діти красиві, немов з картинки. Щодо найменшого, на щастя, важко сказати, в кого він удався.
Коли мої відвідувачі попрощалися, ще не настала ніч. Але пані Гірте майже нетерпляче сказала:
– Розпочнімо сьогодні раніше. Можливо, я вчора заснула, адже не збагнула, чому чоловік Марґо мав би шантажувати Левіна…
Кілька років тому Левіна та Дітера – чоловіка Марґо – затримали на грецько-турецькому кордоні. У системі опалення їхньої машини виявили кокаїн; машину конфіскували. Вони домовилися, що в такому випадку Дітер візьме всю провину на себе, адже інакше Левін точно знав, що дід позбавить його спадщини остаточно, як тільки довідається про проблеми внука з законом. Зі свого боку, Левін мав роздобути гроші, найняти видатного юриста з адвокатом, якщо вдасться – внести заставу, щоб Дітер вийшов на свободу. Не вдалося. Герман Ґрабер не дав жодної марки й ні на мить не повірив історії, яку виклав йому Левін: якийсь невідомий врятував його життя, заступившись за нього перед вуличними грабіжниками, але потрапив до в’язниці через нанесення тілесних ушкоджень, які зрештою були самозахистом.
– Ти, мабуть, сам у це не віриш, – усе, що сказав тоді дід Ґрабер.
Дітер повідомив Левіну, що (після двох років у турецькій в’язниці) вимагає величезного відшкодування. Адже він не мав би розраховувати на те, що роками чекатиме на смерть Германа Ґрабера.
– Ти вживав наркотики? – запитала я.
Левів заперечував; правда, він приторговував ними ще в школі, але після цієї історії повністю зав’язав із цим ділом. Дітер був старший за нього і майже профі, але й він не вживав кокс більше норми (та й то лише на свята).
– А Марґо?
– Раніше – так, зараз – ні. Я дав їй роботу в діда, щоб Дітер бачив мої добрі наміри. Але я точно знаю, що він неабияк розсердиться через її мізерну зарплату.
Мізерною ту зарплату точно не назвеш, адже Марґо не була якоюсь старанною кваліфікованою працівницею, а лише досить невмілою потіпахою. Так чи інакше, я відчула полегшення, що її стосунки з Левіном були не амурні.
– Твій дід запланував так, що ти зможеш отримати спадщину лише після складання державних іспитів, – сказала я. – Тож його смерть зараз не матиме сенсу.
– Він іще не ходив до нотаріуса, – відповів Левін. – Тому треба діяти швидко.
У розпачі я намагалася відшукати нові аргументи.
– Ти ніколи не стримаєш злочинця від подальших шантажувань, навіть якщо заплатиш йому названу суму.
– Дітер не такий, – заперечив Левін. – Навіть серед наркоторговців існує кодекс честі. Він ніколи мене не зрадить, а калікою зробити якраз може.
– Продай «порше», – запропонувала я йому. – Якщо тобі пощастить, то його задовольнить сума від продажу.
– Гаразд, – сказав він, – бачу, що ти хочеш чоловіка, якого тобі доведеться зішкрябувати зі стіни кулінарним шкребком.
Я