була справді дуже смачна, з петрушкою, цибулею, кропом, добряче наперчена. І чарка горілки вельми засмакувала гетьману.
– Горілку де берете? – запитав Кирило.
– Самі шафуємо, – не став обманювати сотник. – Тільки ми для себе, це он Середина-Буда шафує на пів-Московії.
«Треба буде довідатися все про горілчаний промисел, – подумав гетьман. – І навести там лад». Вони одійшли під вербу, розмовляли, Кирило розпитував про сусідні села, які також належали йому, котрі з них козацькі, скільки землі, які мають промисли. В цей час з вулички, яка вела на луг з села, підійшла дівчина, чи жінка, тілиста, з великим круглим обличчям, з великими, як паляниці, грудьми, в баєвій з мушками юпці, передня запаска – синя, задня – червона.
– Пане сотнику, – з ходу сказала вона крикливим голосом, – Омелько мене збезчестив.
– Отакої, – вибив об вербу люльку сотник. – От негідник, от почвара. Ось я йому. – І до дівки: – А ти що хочеш, щоб я його на тобі женив?
– Свят-свят, нащо він мені здався.
– Тоді що?
– Відшкодування.
Сотник підморгнув гетьману:
– Компенсації. Грішми? Добре, буде тобі відшкодування. Приходь, як череда йтиме. – І покликав від казана хлопця: – Степане, жени до мене Омелька.
За півгодини Омелько стояв перед сотником. Високий, вислоплечий, висловухий, з великими, здивованими, як у теляти, очима.
– Слухаю пана сотника.
– Ах ти розпутник, ах ти курвій, ти що ж це… Вівдю збезчестив. Мабуть, цноту її забрав.
– Яка там цнота, – махнув рукою Омелько.
– Тим більше. Добрий чоловік бачить калюжу – обійде її. А ти… Поклав на наше село безчестя. Увечері, як ітиме череда, принесеш три копи грошей.
– Де ж я їх візьму…
– Де хочеш. Продай щось або позич. А то – в холодну. І на ганьбу під церковну дзвіницю.
Кирила так зацікавила ця справа, що він залишився до вечора. Коли пройшла череда, заповнивши запахом молока вузькі вулички, і вляглася пилюка, з обох країв сотникових воріт стояли Омелько і Вівдя. Спершу сотник покликав Омелька.
– Приніс?
– Приніс.
– Давай. А тепер стань отам за перелазом під грушею і постій.
Підійшла Вівдя.
– На гроші.
Вівдя дякувала, кланялася, гроші, як і ведеться, заховала в пазуху. Пішла. Тоді сотник покликав Омелька:
– Біжи й забери свої гроші.
Омелько наздогнав Вівдю, шарнув рукою до пазухи. Але Вівдя як деменула його, то Омелько перелетів вуличку й гепнувся на тин, аж той затріщав. Вівдя швиденько вернулася в двір до сотника.
– Отакий він, цей Омелько, – поскаржилася. – Не встигла я й до кінця вулички дійти, як він наздогнав і – за пазуху до мене.
– От ледащо. А гроші він забрав?
– Отак би я йому й віддала. Я його як шимонула, то він через дорогу перелетів.
Сотник крізь дим із люльки примруженими очима дивився на Вівдю. Мовчав. Вона бачила в тому погляді щось незвичне, нітилася.
– Чого ж ти, Вівде, – випустив клубок пахучого диму, –