на степ і подумала: як з'явиться щось живе у цю мить, хай буде правда, що вона донька Гостинного моря і що дельфін колись виніс її з дна моря на своїй спині.
І тільки вона подумала, тільки загадала на степ, як зненацька засвистів вітер у дужих крилах, щось велике і біле, мигнувши з гори вниз, каменем упало у вибалок, і тієї ж миті пронизливе передсмертне виття навпіл полоснуло сонну степову тишу.
Ольвія здригнулась.
Звірине виття, чимось схоже на розпачливий людський крик, було переповнене таким відчаєм і такою смертною тугою, що дівчина не роздумуючи пустила саурана навскач. Влетівши у вибалок, вгледіла величезного орла, який терзав вовчицю. Мертвою хваткою вчепившись могутніми пазурами у спину вовчиці, він бив дзьобом їй у загривок і розмахував широкими крилами, намагаючись підняти свою жертву в повітря. Закидаючи голову, вовчиця безсило клацала зубами і жахно вила, відчуваючи свій неминучий і швидкий кінець.
Коли Ольвія під'їхала ближче, орел, настовбурчивши пір'я, повів у її бік закривавленим дзьобом, повним вовчої шерсті, і, відпустивши жертву, неохоче відстрибнув убік. Розмахуючи крилами, люто клекотів і поривався відігнати людину від здобичі, яка за правом степу належала у ту мить тільки йому.
Відчувши, що її відпустили залізні пазури, вовчиця засилкувалася звестися, але в неї вже був переламаний хребет, і задня частина тіла з ногами більше їй не корилася. Жалібно виючи, вовчиця спробувала було хоч поповзти, волочачи за собою неслухняний паралізований зад, та сили уже залишали її.
Доповзти до своєї нори, що була неподалік, вона уже не могла, а тільки шкребла передніми лапами землю, в безсиллі вириваючи траву з корінням. Із сосків її набухлого вимені текло криваве молоко на зелену траву.
– І як же ти не вбереглася?.. – з жалем мовила Ольвія.
Вчувши голос, вовчиця повернула до Ольвії вирячені очі, які вже затягувала холодна мла смерті, і по-вовчому заскімлила: не то скаржилась на свою долю, не то прохала в людини порятунку…
– Моя допомога тебе вже не порятує, – сказала дівчина.
Вовчиця відчула по її голосу, що все, і завила – розпачливо і жалісливо.
Ольвія відвела свій погляд від її помертвілих очей.
– Я помилувала тебе, але… Степ є степ, і закони для нього не писані. Хто дужчий, той і трощить кості іншому.
І ледве повернула коня, як орел, змахнувши крилами, знову впав жертві на спину, загнав пазури в хребет і, вигинаючи, ламаючи його, наніс кілька ударів дзьобом у загривок…
Тріснули кості.
Востаннє, вже не сподіваючись на рятунок, завила вовчиця.
Орел заклекотів на ній, відчувши свою перемогу.
Тремтячи, сауран вилетів з балки, й Ольвія спрагло вхопила свіжого повітря. Ще якусь мить позад неї чулося конаюче виття, що переходило у хрипіння, а тоді й воно стихло… Наче захлебнулося.
І знову в степу млява, сонна тиша.
Десь, осмілівши, свиснув бабак, йому озвався інший, налетів вітер, зашелестів тирсою, наче замітав сліди, розвіював жахне виття вовчиці, щоб і