руками до течки і витяг чорні палітурки і, розклавши їх, положив перед Сталіним на мапу, і Сталін зараз же й звелів:
– Покличте їх.
Молодий співрозмовник комуністичного диктатора зараз же натис на розі стола точку на скатертині, що випиналася маленьким горбиком, і почувся далеко дзвінок за тими дверима, які були перед ними аж геть за всією залою разом із стільцями. І відчинилися двері, і почали входити в залу люди у цивільному убранні, у військовій одежі і навіть у матроській. Але старих людей не було, і не було обідраних. А їх вік, напевне, обмежувався найбільше сороківкою.
Вони ішли поволі поміж стільцями аж до переднього ряду. Більшість дивилася вниз, а інші, хоч і дивилися поперед себе, але очі так жмурили, що, здавалося, вони нічого й не бачили і швидко теж нурили погляд і повертали голови до стільців, неначе боялися заблудити на те місце, на яке їх призначено. І вже коли котрийсь усідався на стілець, тоді він нашорошено, ніби крадькома, вдивлявся у червоні простори, залиті електрикою. І погляд його був понурий і недовірливий. І таким чином геть всі ряди були зайняті. Душ, мабуть, з тисяча сиділо. А вже коли останній з їх увійшов, то за ним увійшли і ще два такі військові, які сиділи праворуч і ліворуч від Сталіна, тільки на тих довгих ослонах. Увійшли, зачинили двері за собою і стали коло їх.
І Сталін, не дивлячись на тих, що увійшли, ні на Лигоровича, але все-таки так промовив, щоб його почув його помічник і мовчазна зала:
– Ви кажете, що це всі є вірні слуги революції?
– Так, бо я не посмів би їх сюди запрохати… – відповів Лигорович похапцем, раптово збентежившись.
– Але ж вони всі куркулі.
– Так, куркулі, але жодний пролетар не виконував учора так ретельно своєї повинності перед нашою державою, як ці люди.
І Сталін почав пробігати очима список перед собою і потім, зупинившись очима на одній точці, проказав:
– Казько…
І в третім ряду устав рижий, худенький і невеличкий чоловічок, відповівши так само схвильовано, як і заговорив Лигорович:
– Я…
– Що ти робив?
– Був катом.
– Де?
– У київській Лук'янівській тюрмі…
– А яким ти вчинком заробив таку високу віру в собі, що тобі доручили нищити засуджених ворогів пролетаріату?
– Коли я був дома, перед теперішньою державною службою, то я був переодягнувся українським повстанцем і попрохав у однієї українки, що мала двоє дітей: дочку десяти літ і хлопчика дванадцяти… Попрохав пустити мене в хату переночувати, її чоловік саме був у банді «Чорного ворона»… І вона пустила. А я вночі збудив їх усіх – дітей і матір. І зараз же дівчину і матір застрелив… А хлопчик, без крику притулившись у кутку до стіни, скавулів: «Не бийте… не бийте…» І я його не вбив не через те, що шкода його стало, а через те, щоб вів живий на другий день, шукаючи собі порятунку, ходив між селянами і розповідав їм про мій учинок, і щоб селяни, слухаючи його, жахалися, і щоб уже не зважувалися пускати у свій двір бандитів…
І