що стояла на самому краю берега і закіптюженим, складеним із кількох шибок віконцем заздрісно дивилася на барокові капітелі колон Низького Замку, на великі вікна й балкони, підперті атлантами. Арониха розвішувала мокре шмаття на шнури – в неї був будний день, і її не обходила християнська неділя; на столику, винесеному перед халабуду, розкладав Арон пачки тютюну і сигари. Він дуже здивувався, побачивши, що Агасфер підходить до його трафіки[40] – ніхто ж бо ніколи не бачив, щоб старий курив.
Арон вдавав, що не помічає Агасфера, йому ніяково було дивитися в очі цьому дивному чоловікові, якими він немов про щось весь час запитував, а сам завжди мовчав; тепер, на свій подив, уперше почув його голос:
– Ароне, – прошепотів Агасфер, нахиляючись до трафікаря, – ти еврей і мусив би знати, чому мене називають Вічним жидом?
Арон розкладав на столику крам і не підводив голови: старий постоїть трохи й піде.
Але Агасфер не відходив, чекав відповіді.
Що було робити: трафікар розігнувся, якийсь час дивився крізь примружені повіки на старця, погладжуючи бороду, врешті посмикав себе за пейси, що викручувалися з-під ярмулки, мовив розважливо:
– Кожен, хто хоче більше знати, ніж знає, мусить читати Святе Письмо.
– Я не вмію читати, – зітхнув Агасфер.
– Хто не вміє читати, той уміє слухати, – підвів пальця Арон. – Але знаєш що: спитай про це краще у Вольфа на Личакові, ти заходиш до його цукерні.
– Він дає мені булочку, але говорити зі мною не захоче – Вольф багач.
– Тоді зайди до раввіна в синагогу Золота Роза, той все знає.
– Раввін теж не захоче вести зі мною балачку, я ж не єврей.
– А хто ж ти? – Аронові ставала вже цікавою розмова з Агасфером, якого знає скільки живе, а голосу його не чув ніколи.
– Я не знаю. Я цісарський… Ти, Ароне, бідний, але тобі ліпше: знаєш, що ти єврей, пам'ятаєш своїх батька, матір, ходиш на їх могилки, а в мене пропала пам'ять на те, що було, забутий мій рід, усе забуто, а я живу, здається, вічно, і смерті нема… Я ходжу, ходжу, ходжу, на людей дивлюся, щоб згадати, і жодного проблиску немає в темній пам'яті, а коли питаю когось, хто я, мені кажуть: цісарський…
Арон уважно слухав старого і ледве вловлював, що він говорить; Агасфер мішав польські, русинські, німецькі слова, він не мав навіть своєї мови – не тільки роду.
– Воно, напевно, так і є, – вів далі Агасфер. – У підвалі на Пекарській я маю тапчан, підвал теплий, і ніхто мене звідти не виганяє. Чому не виганяють – цісар не дозволяє. Бо цісар всесильний: захотів би – і я б закоцюб на вулиці. Це ж він, бо хто ж інший, звелів давати мені їсти. Хіба Вольф з доброї охоти вгощав би мене булочкою в неділю або ж Каська на Личакові залишала б для мене щовечора трохи юшки в котлі й не продала б її за день у своїй харчівні, якби не цісар? А так! Ніхто з доброї волі не подасть нікому навіть води… Нема таких… А нині сказали мені, що і я не подавав… Ароне, може таке бути, що я жив ще тоді, коли Ісус ішов на Голгофу?
Трафікар пригладжував кучеряві пейси і зі співчуттям дивився на Агасфера; Арон бідний, але йому