двору, мов пес, і карав би себе красою молодої, і картав би себе за те, що зрікся товариства.
Аж коли минув Юшковичі й Ожидів і дорога вивела його в тихе поле, що рябіло чорними проталинами серед віспуватого снігового покриву, сповільнив хід і відчув, як з кожним кроком пройденої дороги наростає злість у серці і пригасає печія. Чув, що відривається назавше, від того життя, яким жив досі, – перегоріла посередині нитка, і вже розмотується новий клубок, і вже кличе до себе нове, незвідане, і буде Арсен у тому житті іншим. Яким – не знав. Ішов просохлим на весняному сонці Волинським шляхом і дивувався, що від люті глухне біль.
Ще тиснув душу щем, запах талої води пригадував йому одеський цвинтар: на засніженій могилі слід від дівочих колін, а перед ним – очі до очей – тепла голубінь, а потім дотик м'яких, мов мед солодких, губів; ще боляче стукали у мозок останні Орисині слова, а вже роз'ятрювала його душу злість на людей, які відібрали від нього те, що повинно належати йому, відібрали, не питаючи, заслуговує він на щастя чи ні, відібрали лише тому, що в нього весь маєток – гуслі за плечима, і він проклинав Івашка, який потоптав доччину волю, і Орисю, яка так покірно кинула ту волю під батькові ноги, і на Осташка, що то вдруге став йому на дорозі з напучуваннями, заяріла лють.
– «Рать буде… Гуслі – теж зброя…» – Арсен уголос перекривив Каліграфа. – А що ви луччого дасте мені, ніж маю, якщо б я і пішов з вами? Нині Івашко обіцяв собак на мене нацькувати, що ж – після переможної битви він, напевно, виконав би свою обіцянку. За віру православну… А яка для мене різниця, хто спускатиме псів з ланцюгів – католик чи схизмат? Рать за віру… А її, ту віру, давно подібні до вас розпродують за привілеї і герби, вимінюють за місця на магістратських лавах, програють по корчмах у кості. Та й скільки вас – Осташків та Івашків – спохопилися по воду, коли хата згоріла? З усіх боків ви вже оточені костьолами, тож змиріться, бо там сила, а вас жменька. Та ви ще не встигнете дзенькнути мечами, як вам на шиї надінуть колоди, і ви умить зречетеся тії віри. Швидше, ніж я… «Рать буде…»
Йшов швидко, розмовляючи і лаючись уголос – біль приглушувався, і жаль йому ставало за тим болем, який дав йому відчути, що й він людина. Але не щадив його – хай щезне: нитка перепалена і розмотується новий клубок.
Перед смерком минув млин осадника Зоммерштайна на Полтві і ступив на Краківське передмістя Львова.
«Плетуть вінок Орисі…» – ще раз зав'ялило в душі й стихло. Нові враження заполонювали Арсена: він упізнавав Старе Місто, в якому зупинявся кілька років тому, йдучи на Рогатин.
Лиса гора з руїнами Данилового замку ще видніла на тлі оранжевого неба, а Підгородця і Старий ринок, і костьол Іоанна Хрестителя серед густих лип уже сховалися в сумерки. Над самим Волинським шляхом високим підмурівком звелася паперть Миколаївської церкви – десь недалеко, тут, повинна стояти корчма «Брага», в якій майстер Симеон Владика та його челядник прощалися з Арсеном після довгої дороги з Кракова до Львова.
Арсен вибрався на підмурок, обминув жебраків – ті ще не розходилися, в церкві відправлялася