малого почну. Випусти Микиту. Люди згадають це добродійство у прикру для тебе хвилину.
– Випущу. Тільки не додому – уб'є його Давидович. Воїном буде.
– Не вір Давидовичу.
– Давно не вірю. Тому й дочкою пожертвував – свата ж таки не зрадить… А сулиці не шле мені, собака шолудивий!
– Облегши подать поспільству…
– Досить! Ратники, тисячі ратників – що їстимуть?
– Думаєш, коли почнеться облога, самим військом перемогти?
– А то кметі з вилами і баби з рогачами много наратоборствують? Ще маєш щось сказати?
– Маю. Два роки тому Вітовт, ідучи на Новгород, прорубав дорогу в пущі. Битва не відбулася, миром розійшлися. Тепер тою дорогою новгородські купці їздять у Литву. Чом би тобі або Юрші, а паче Свидригайлові та не поблагословити на ту дорогу посла до великого Костянтина, сина Дмитрія Донського, і до посадника новгородського Юрія Онцифоровича?
– Служити прийшов, боярине, – сказав Каліграф. – За скорописця буду у вас.
Івашко пильно глянув на Каліграфа, потім опустив очі, довго думав.
– Знаєш що, Осташку, – мовив згодом боярин. – Прийшов єси служити, то служи вірою і правдою… Житимеш у замку. На самому верху башти є комірка – вистачить для тебе. Харчуватися будеш разом із залогою – у гридниці. Та не це головне. Ти забив мені добрий цвяшок у голову, то сам його і вийняти мусиш. Я складу, а ти перепишеш листа Свидригайлові. З тим листом сам поїдеш до Вільнюса і вручиш йому… Як доберешся – твого розуму справа, а грошей дам. Їздять же путні бояри на Вільнюс… Я міг би послати гінця, але треба мені, щоб там був ти і своїми очима зрів усю Вітовтову коронацію і поведенцію Свидригайла – від початку і до кінця. А тепер ходімо визволяти твого Микиту…
Вони вийшли в дитинець, Івашко підійшов до заґратованої хурдиги біля криниці й гукнув:
– Гей, стража! Відімкніть.
Стражник підбіг до залізних дверей, скреготнув ключем.
– Виходь.
З темної нори муру боязко, поволі вийшов блідий зарослий чоловік; Марія нізащо не впізнала б тепер свого Микиту.
– Відпочив, гончарю? – спитав насмішливо боярин.
– Не дай Боже нікому… – вистогнав Микита.
– Іди тепер до служб, там тебе поголять, у цейхгаузі зброю дадуть і – до намету, в хоругву!
– Боярине…
– Мовчи… Горшками ти здольно воював, побачимо, як келепом орудуватимеш.
– Та я… Та я за всіх… за все!.. І за Мартина теж…
Перед вечором Микита вийшов за браму – в кольчузі, шоломі, з мечем при боці. Ішов до свого намету. На камені сиділа жінка, і скрикнув Микита, уздрівши Марію.
Вона довго приглядалася до ратника, очам своїм не вірила, а потім з плачем припала до мужа.
– Тут не можна, Маріє, не можна, – віднімав Микита жінчині руки і гладив їх. – Я ж воїн, Бог допоміг… А ти йди додому, крути горшки і продавай. Може, мене відпустять на день-два, я буду проситися. Іди.
Він збіг униз на леваду, де стояли намети, Марія довго дивилася йому вслід, а потім пішла дорогою