для своїх нащадків – не має Вітовт синів, а йому вісімдесят. Умре з Божою поміччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.
Князь зняв із себе шолом, панцир, кубрак, хоч під камінним склепінням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у лляній сорочці, сів на стілець біля каміна.
«Коли коронують Вітовта, – думав, – нині, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, які тепер так сторожко зирять за мною, увійду у Владичу вежу, а звідти битим шляхом до Вільнюса і Тракая. Хай радять нині, я ж даю руським боярам бенкет».
Сиве волосся, скуйовджене під шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливі язики полум'я вряди-годи вихоплюються назовні, облизуючи черінь, і освітлюють короткими зблисками майолікові кахлі з зображенням битв, учт, з ликами лицарів та князів.
Креденсери у сусідній залі накривають столи до бенкету; Свидригайло попиває з кухля гарячу мальвазію, котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.
Свидригайло невідривно вдивляється в химерні китиці вогню, і нагадали вони йому дідівський зніч – вічний вогонь, що палав у храмах бога Перкуна ще в ті часи, коли племена летиголів жили в пущах над Німаном і Двіною, а їхні князі-кунігаси й жерці-кревіти платили сусіднім народам данину віниками й ликом. Не бачив він тих священних вогнів своїх предків, їх відблиски дійшли до нього лише через язичеські сказання, та навіч зрів, як виходили з боліт і пущ ятвяги і курші, в отроцтві своєму сильні й беручкі, і займали майже без опору колись могутні, а тоді сплюндровані татарвою князівства Чорної, Білої і Червоної Русі – й сягнули аж по Київ.
Князь думав. Так було: темними завоювали вони Русь і від Русі самі просвітліли, і віру православну прийняли, і грамоти навчилися і руську мову й письмо взяли до двору, та й самі розчинилися в руському морі і ослабли разом із завойованим народом: забрали в русичів державний скіпетр, а втримати його в своїх руках не змогли. Ще не встигла відкотитися татарська орда, хоч підбив її Ольгерд над Синіми водами, а Дмитрій Донський – на Куликовому полі, як посунули з заходу залізні полчища тевтонів з хрестами на білих плащах. Тоді-то з Кракова до Вільнюса прийшли посли і слабому, але жорстокому і славолюбному литовському князеві Ягайлові показали золоту польську корону, за яку він, не вагаючись, віддав полякам Литво-Русь. І почався католицький мор на православних землях.
Гаряче вино хмелило Свидригайла, обличчя і руки зігрівав вогонь, язики полум'я лизали рельєфи на кахлях. Князь перевів погляд від вогню на камін: фігури на кахлях ворушилися, ніби там справді дзвеніли пугарі на учтах і трощилися у битвах списи. Свидригайло прислухався: таки десь гомоніли в замку приглушені голоси, може, долинали вони аж із червоного палацу; насторожився князь, бо знав, що сьогодні ніхто, крім нього, не бенкетуватиме. Та голоси ставали щораз виразнішими; Свидригайло раз у раз пригублювався до кухля і враз помітив, як повернув до нього голову зображений на кахлі лицар чи то князь.