до лавр, обмацують пальцями мощі, обслинюють їхні зображення на іконах, знаючи, що мертві не запротестують. Й, можливо, душі анахоретів обурюються на таке блюзнірство…
– Й деколи мстяться, – відказав Ігор, відсторонившись від ревнивих роздумів, які щойно діймали його до болю. – Згадаймо лише таємничу смерть деяких дослідників, які зважувались анатомувати єгипетські мумії.
– І ще мені цікаво, – продовжувала Ліда, – як реагує на свою всесвітню славу і всезагальне поклоніння душа Шевченка, який у «Перебенді» висловив найвищу похвалу самотності. Хіба не мучиться, адже усамітнену душу поета невпинно тривожать голоси як прихильників, так і лихословів?
– Помиляєшся, Лідо. Шевченко випрошував у Бога самотності у хвилини втоми. А насправді жадав слави: «А слава – заповідь моя». Я особисто ніколи не бажав би самотності, це смерть, це знищення людського в людині навіть тоді, коли вона ще живе… Небіж Мазепи Войнаровський – високоосвічений муж, знакомитий полководець, підкорювач жіночих сердець – здичавів за час довголітньої самотності в Сибіру.
– Це правда. Тому юнакам треба шукати не лише любовниць, а й співрозмовниць. Кохання для кохання – то теж здичавілість.
Розмова зацікавила нас обох, і ми пішли поруч, торкаючись плече до плеча – на стежці було тісно. Ліда взяла мене під руку.
– А ти знаєш, про що я подумала щойно? – по хвилі заговорила, і в її голосі я вчув довірливість до мене. – Ти пишеш вірші, а вірші пишуть усі – хто вміє і не вміє… Але ж є глибинний і просторий жанр, який, зрештою, визначає рівень літератури, – проза. Ти нам розповів дещо з історії страдчівської печери, а властиво – не сказав нічого… А чому б тобі не сісти за роман на цю тему? Або, скажемо скромніше, – повість. Ми задумали взятися за вистави, та я мало вірю, що це нам удасться. Але ж філомати, а домороси хочуть їх наслідувати, збиралися передовсім для читання власних творів. И серед них формувався Міцкевич. А що якби ти взявся за прозовий твір на страдчівську тему і – звісно, не в печері – читав нам розділ за розділом, а ми б висловлювали свої думки з того приводу…
– А як ти вгадала, що я давно вже думаю про такий твір? – здивувався я. – Ти що – Кассандра?
– Чому – Кассандра? її ж пророцтвам ніхто не вірив.
– Але ж про мене ти вгадала, і я це підтверджую.
– То випадок, не сприймай всього серйозно, Ігоре… О, їде вже автобус до Львова. Бувай здоров!
Я хотів її затримати, чогось ми ще не договорили, та Ліда вскочила в автобус. Я довго дивився, як він віддаляється, з віконця висунулась її рука, й дівчина довго помахувала нею, прощаючись зі мною…
IV
Ігор уперше злякався чистого незаписаного паперу. Досі він віршував: поетичні рядки легко клалися на папір, коли душу опановував щемливий настрій. Міг він бути розбуджений красою страдчівського бору, що прокидався із зимової сплячки й засвідчував оновлене життя липкими ріжками блідо-зелених листочків