здивовано:
– А що з того, що ти високий? Ну що з того?
У двері постукали: то прийшли Ігор і Антон. Мирон кинувся гостям назустріч: він жадав іншої бесіди, ніж оце вийшла з Аркадієм. Як завжди імпульсивний, затеремкотів, не слухаючи співрозмовників:
– Почалося, почалося, це ж революція, хлопці! Новий угорський прем'єр Імре Надь оголосив вихід з Варшавського договору й попросив у Заходу допомоги. Це вам що – дурничка?
Доленко нервово змахнув рукою, перебиваючи запальний Миронів пасаж:
– Не дурничка, а лихо… Допомагати угорцям вирушили совєтські танки на запрошення маріонеткового уряду Яноша Кадара. А Європа мовчить і мовчатиме… Ти про це ще не чув?
– Не чув… – геть розгубився Мирон. – Радіопередачі «Вільної Європи» несамовито глушать.
– Але ж про це вже написано в наших газетах…
– Не може такого бути… Після викриття злочинів Сталіна – новий злочин аж такого масштабу?.. Це ж окупація суверенної держави, виклик усій Європі!
Антон саркастично посміхнувся, й хлопці здивувалися з мови вельми обережного товариша.
– Ви лишень загляньте в історію, хоча б Соловйова, і дізнаєтесь, що Росія нікого ніколи не окупувала – тільки визволяла: Іван Грозний Новгород, Петро І – Україну. Ну а нині визволяє Хрущов Угорщину… А хіба ми мало наслухалися про визвольну місію совєтської армії? Визволяли Західну Україну, потім Прибалтику, а нині всю Європу тягнуть за вуха до свободи…
– Але ж стосунки між державами після війни набрали більш цивілізованого характеру: перемовини в Тегерані, Ялті, Потсдамі… – Ігор теж не міг змиритися з такою вісткою.
– Так, увесь світ змінився – крім Росії! – запалювався Мирон. – Ніщо в ній не змінилося: енкаведисти відрізняються від опричників хіба що одягом… В Росії ніколи не переставав шаленіти смертельний танок Вія – в образах Малюти, Распутіна, Єжова, Берії. І ще й досі сатана в подобі Чичикова ганяється на тройці світами за живими й мертвими душами, й нікому «нє дайот Русь ответа…». А дасть, дасть!
Під впливом Мирона запалювався й Ігор:
– А ми що – маємо мовчки чекати? Не маємо такого права… В ці хвилини, коли в Будапешті, можливо, уже ллється кров, ми повинні витворювати не мілітарну силу, а духовну, щоб бути готовими… Так, так, не треба іронічно морщити носа, Аркадію, наша нація тільки тому зберегла донині свою ідентичність, що вміла міняти види зброї – меч на мисль і навпаки. Та про це ми вже говорили: зруйнування Запорозької Січі – і Шевченко, Іван Франко – і листопадовий зрив у Львові…
– Зброю мислі має вигострити ідея, а який в нинішній літературі й науці маємо ідеал – комуністичний рай? – відказав Аркадій.
– Я маю на увазі справжню літературу, а не апологетичну совєтську тріскотню. У ній не стало ідеалу моралі, його замінив ідеал брехні, і тому полки, озброєні замість мушкетів бузиновими пукавками, приречені на програш…
– Ти хочеш сказати, що ми, українські філологи, повинні