приймає парад військ УНР, він по-наполеонівськи заклав руку за борт шинелі, а та шинель так тісно припасувалася до нього, наче він у ній вродився, ніби вона приросла до тіла, і ніхто не мав би сили здерти її з Отамана, без тієї шинелі його й не було б в Україні. Ось він стоїть, малий і величний, під булавою Хмельницького, а сальви прострілюють сизе морозне повітря, а прапори лопотять, та гримить за Дніпром канонада – то наступає на столицю червона орда під проводом більшовицьких комісарів. Парад закінчується, військо УНР вимаршировує на Вінницю, бо немає йому більше місця в Києві, востаннє над майданом лунає «Ще не вмерла Україна», і докочується аж до Одеси глузливий сміх Денікіна: «А ми подождьом».
І я сходжу з постаменту, ступаю на землю, зрівнююся зростом із Головним Отаманом, стаю нижчим за нього; мою душу гризе сумнів, що нині я став подвійним відступником – від соціалістичних ідей, за які мучився по тюрмах, і водночас від влади УНР. Тож завтра я зречуся високої посади в незалежно-залежній Україні й буду скитатися вигнанцем чужими краями. І постає переді мною зухвалий рішенець – забути навіки про жовто-блакитну Україну й стати під її новий багряний прапор, чей же прапори лопотять і рвуться на вітрах, а земля українська залишається непорушною, вона одна-єдина, і за неї я згоден віддати життя.
…І побігли мої дороги поза межі України, видіння рідної землі зникає, перетинаю поїздом Паннонську рівнину й виходжу з вагона в Будапешті. Тут негайно зв'язуюся з керівником угорської компартії Бела Куном, він запевняє, що Ленін має непохитний намір проголосити незалежну радянську Україну й посилає мене в Москву. Під іменем Йозефа Сімона й Наталії Сімон ми з Розалією прибуваємо до Білокам'яної, готові увіпхати голови в московський зашморг.
А сіті вже наставлено: замість Леніна приймає мене, спійману на гачок дорідну рибину Директорії, нарком закордонних справ Чичерін, він іронічно запитує: «Та невже ви зумієте очолити український радянський уряд у Харкові – ви, вчорашній голова Директорії? А втім, ми вас пошлемо до Харкова в розпорядження наркома Раковського…» Потім прийняв мене військовий нарком Троцький: «Ми вас призначимо комісаром в армії всеросійського пролетаріату. Ніякої окремої української армії нема і не буде!»
Ми з Розалією розуміємо, що потрапили в пастку. Нас поспішно вивезли з Москви до Харкова, та Мануїльський навіть не допустив мене на засідання ЦК КП(б)У. У Харкові страшно розмовляти українською, не визріли яблука соціалізму на українському дереві, ніколи вони не впадуть нам у рот. Не існує червоної України, немає такої на світі, вона може жити лише під синьо-жовтими прапорами – це колір нашої крові. Україна окупована Москвою, й тут мене чекає смерть за зраду нації. Як же міг я повірити в московське братолюбіє, невже нічого не навчив нас Меншиков у Батурині, Петро на невських болотах і – на наших очах – Муравйов у Києві?! А ще похорон тридцятьох крутян на Аскольдовій могилі!
Треба втікати, поки не пізно. Врятовує мене й себе моя