доріжкою – не надто вузькою, аби не терло в боки, і не такою широкою, аби не заблудився, – ходив між примарним блиском багатства та влади і чорною тванню убожества й безнадії.
Протоієреєві жаль стало цього високочолого юнака з мудрими й холодними очима, закритими блискучими скельцями, бачив-бо преподобний, що хлопець наповратився йти не серединкою, а долати високі пороги, тому спіткнеться й не минути йому за життя геєни огненної.
То поклав собі запросити Гулака на обід і вітцівським словом урозумити його, щоб звернув із небезпечної стезі.
Та розмови не вийшло. Коли протоієрей провів непіддатливого напутньому слову квартиранта й холодно з ним попрощався, застукав у двері незнайомий чоловік. Був він молодий, зовсім ще юний, проте обличчя, ніби попелом припорошене, не випромінювало ні енергії, ані молодечої життєздатності; сіруватий, наче вимоклий, хирлявий і зсутулений, у благенькому сіряку незнайомець назвав себе Олексієм Петровим – студентом прав.
Завадський подумав, що ця кволість, блідість і тужлива покірність – наслідок хронічного недоїдання, і йому стало шкода хлопця. Залишивши гостя біля порога, подався до комода, щоб дістати з шухляди кілька карбованців. Студент, видно, вмить зрозумів намір священика: відречені од світу цього, запаволочені смутком і безнадією очі пожвавилися, ніби зраділи, побачивши край у безвиході, та попелясте обличчя залив ураз рожевий рум'янець сорому, студент відступив крок назад і тихо, ніби по-змовницьки, проказав:
– Я не старцюю, ваше преподобіє… Ось зароблю, дасть Бог, якийсь гріш репетиторством і заплачу… Ви не сумнівайтесь, я не обманець…
– Чого ж ви хочете, милєйший?
– Та ось… Від вашого диякона я випадково дізнався, що ви здаєте студентам кімнати і є ще одна вільна. Чи не будете такі ласкаві прийняти мене на квартиру?
Завадський підступив ближче до Петрова, пильно вивчаючи його обличчя. Скромний, тихий, не те що холоднозорий, впертий квартирант, з яким тільки-но закінчив довгу й безплідну розмову за обідом. Високо занісся той, поміркованість страхопудством назвав. Саме це й додавало протоієреєві охоти допомогти смиренному прохачеві, який, Бог дасть, згоряючи у праці невсипущій, підніметься над марнославною гординею Гулака. Авжеж, у самотнє дерево завше блискавка б'є…
– Хто ти і звідки і де досі мешкав? – спитав Завадський по-батьківськи м'яко.
Петров не зразу відповів. М'явся, хрускотів пальцями, переступав з ноги на ногу, а коли священик посадив його у крісло, сказав нарешті:
– Мені дев'ятнадцять років, два з них вже студіюю. А закінчив Курську гімназію… Мешкав у свого дядька на Подолі – професора математики Подгурського, а коли з батьком оце трапилося… дядько не захотів, щоб я мешкав у нього…
– Що з батьком трапилося?
– Він… Він був жандармом, квартальним… І, розумієте, спився. Звісно – розжалували, а дядько побоявся за свою шкуру. Та батька вже немає, цієї зими