відділу, виплативши двадцять п'ять карбованців на дрібні видатки, розпорядився вислати матері сто карбованців, після слідства наказав видати Петрову свідоцтво про закінчення университету, мовляв, йому, бідному, не дадуть тепер ніде спокійно вчитися, – донощик отримав на руки диплом юриста й на додачу п'ятсот карбованців сріблом. Здавалося б, досить – по зав'язку. Ні, зарахував його чиновником Третього відділу!
Петров, як я уже сказав, по камінцях ходити не вмів. Манія… Працював він у архіві, надто ревно усім цікавився, навіть, як стало відомо, розтратами високопоставлених осіб на нічні розваги, хабарями… Спохопилися, та пізно. Хіба ж можна було пускати змію у власний зміїний дім, кінченого провокатора й дворушника посвячувати в секретні справи? А тепер спробуй спи спокійно: такий ревнитель донесе Господу-Богу на самого царя… Почалися перетрактації Дубельта з Орловим, Орлова – з його величністю; цар сам злякався дбайливця. Треба було видумати справу… Тож довелося Петрову якийсь час посиліти в Олексіївському равеліні, а потім його вислали в Олонецьку губернію. Отут і звела мене з ним лиха доля.
Петров працював у якійсь волості попихачем за двадцять копійок на день. Дізнавшись про моє призначення цивільним губернатором у Петрозаводськ, почав засипати мене скаргами. А що я на них не відповідав, то злидень вирішив зустрітися зі мною особисто й нагадати про свої колишні заслуги. Вірний своїй нахабній натурі, він вибрав місцем зустрічі собор – під час відправи!
Тільки-но піп закрив царські врата – чую, хтось позаду дихає гаряче мені у вухо, ловить за руку і скиглить: «Миколо Еварестовичу, згляньтеся!» Я навіть не повернув голови, відсмикнув руку, – зір мій був прикутий до профілю обличчя губернського чиновника Матвеева, котрий стояв праворуч ледь спереду і вряди-годи косував на мене оком. Мені згадалася недавня з ним розмова – звинувачував у грабіжництві, буцімто мені відраховують частину його окладу і тому подібне… Я ніколи не звертав уваги на подібні балачки, але цей мав здорові кулачища – він опустив їх переді мною на стіл і погрозив, що колись ними відвоює своє право. Тоді я вигнав його з кабінету, але ось тут, у церкві, раптом тьохнуло тривожно серце в грудях – я швидко подався до виходу.
І все обійшлося б добре, я сів би спокійно в карету і вступився з очей Матвеева, але та сама прилипа знову заскиглила позаду і спіймала мене за рукав. Оглянувся – Петров! А щоб тебе дідько побрав, не відчепишся від цього і в церкві… «Зайди до мене завтра в кабінет», – кажу йому, а він хапає за полу сурдута. Ледь одірвавсь від нього, виходжу на паперть – аж тут заступає дорогу Матвеев і б'є мене в обличчя.
Та й це якось би зам'ялося, прикрий інцидентик мало хто й помітив, я, звичайно, облизався б і не надавав би цій справі розголосу. Та ба… Мерзотник Петров, який тільки-но слинив мені руку, розправив свою згорблену поставу і заволав на все горло, викликаючи регіт народу:
– Так вам і треба, Миколо Еварестовичу, тепер у нас обох карта бита!
Як