розмова із завбачливо спрямованого русла, тож проказав Шинкарук – навіть гордість прозвучала в його словах: «Я все життя збирав книжку за книжкою, і нинішній мій жаль має причину…»; Юлія, втішена, що найприкріша перемовка цієї хвилини не відбулася, звернулася до хлопців, напустивши на себе грайливу безтурботність: «Я вже на пенсії, шановні кавалери, школу в Гуцулівці замкнула, учні шукають по лісах мадярської зброї, а татко хай проголосить у Боднарівці республіку – поживемо хоч трошки на волі!.. А чим ви будете тепер займатися?»
Йосафат із Мироном переглянулися й усміхнулися до Юлії. Найстарша з учителевих дітей була милою й життєрадісною дівчиною, гімназію закінчила позаторік і про іншу працю, ніж учительська, не мріяла; ще гімназисткою постановила піти слідами батька; учителів по селах бракувало, й Шинкарук влаштував недовчену доньку в початковій школі сусідньої Гуцулівки; Юлія не мала відбою від залицяльників, а чим їх зваблювала ця чорноволоса кучерява панна з гострим носиком – важко й сказати; двічі вибирала вона наречених з череди кавалерів, та жодного втримати біля себе не змогла: перша шкільна любов, Іван Захарчук, виїхав разом із коломийськими фольксдойчами до Німеччини тридцять дев’ятого, сорок другого обізвався до Юлії тільки раз – з УПА, й більше листів вона не отримувала – може, й загинув; а Михайло Сорока перед самою матурою зголосився разом із Богданом до Дивізії, й, напевне, дівочі сльози не раз змочували ночами подушку, та цього ніхто не знав, й іноді батько дивувався з її спокою: фаталізм то чи сила волі?
Йосафат відчув себе вільніше, коли з’явилася Юлія, та відповісти на її запитання не зумів, а воно до відповіді й не зобов’язувало – хто міг нині знати, що діяти; він поглядав на Мирона, а Мирон на нього, й так стояли мовчки два однолітки, до яких прийшла сімнадцята весна: одного з них встигло зранити перше кохання, а другий ні про що інше не мріяв, як написати повість про те, що нині відбувається на світі, – він уже списав чимало сторінок в учнівському зошиті, а тому зрадів, що зайшов до нього приятель; зараз вони виберуться на горище, де Мирон має власну, ще недобудовану кімнатку з балкончиком, що виходить у сад, – там його царство: столик, крісло, книжки і заховані поза козлами рукописи віршів та оповідань; нині ж Мирон прочитає Йосафатові перший розділ із повісті «Кривавий тан»…
Учитель хотів-таки розпочати розмову з хлопцями, треба було якось виходити з гнітючої мовчанки, ніхто ж бо не зважувався заговорити про найтривожніше – як далі потече життя, та й хто міг про це знати; Шинкарук збирався сказати, що завтра відчинить школу, і Юлія теж приступить до роботи в Гуцулівці, – хай діти ходять хоч на сяку-таку науку й не нипають поміж кущами за полишеними снарядами, та враз його погляд упав на столик, де лежав лист від Богдана, і простогнав учитель: «А другого листа не буде… Ніколи!»
Тоді пані Марія суворо глянула на мужа й мовила жорстко, показуючи на хлопців: «Таж і їх могло не бути нині зовсім, усіх трьох!»
IV
Гайовий