Душі холодно…
І заховався, як равлик у мушлю, остаточно задивившись у себе самого нерухомо.
Максим ступнув до нього крок і став перед ним, розставивши ноги. Дивився задумливо і теж мовчав.
– Слухайте, професоре, – промовив нарешті щиро й так, ніби всієї цієї попередньої розмови й не було. – Скажіть мені правду… Бо я не вірю в те, що ви ніби були тоді п'яні. Я ніколи не бачив вас п'яним… Ви щось мали для мене інше, адже ж так? Ви щось обіцяли й збирались принести?..
– Ціянкалій, – буркнув Соломон коротко.
Максим свиснув здивовано.
– Отакої!.. Дякую… Але принесли, значить, саму теорію?.. Шкода… (Павза.) Хоча… Я, правда, не тішуся з цього світу, проте не поспішаю й на той… Прощавайте, професоре!
А вже ступнувши, зупинився й промовив роздумливо:
– Проте шкода все-таки… шкода, що ви не принесли ціянкалію. Ним при нагоді можна б принаймні врятувати честь. Честь, професоре!..
Соломон здригнув. Устав. Пильно подивився на Максима. Потім ще глибше втягнув голову в плечі. І, застібаючи на всі ґудзики своє благеньке пальто, ткнув Максимові руку. Мовчки. І пішов геть, зігнувшись.
Максим подивився йому вслід:
– Прощавайте, професоре!
Лишившися сам, Максим постояв ще якусь мить, а потім вийшов за огорожу, на порожнє, безлюдне перехрестя, розчавлене танками й порите бомбами. Було пусто, й тривожно, і безмежно тоскно. Якесь жаске чекання залягло над містом навколо. А серед порожнечі – він сам із своїми думками, заглиблений у свою душу, – але там було теж пусто, як на згарищі, і тривожно, й теж залягло чекання. І тільки десь у перспективі – все той же мармуровий янгол у мармуровій печалі. Мармуровий, заплаканий янгол із соборного цвинтаря – мов надгробний пам'ятник його дитинства!..
А потім над усім – зринув і став перед очима син сонячного Палермо та його камрад, і забриніло розпучливо-поривно:
«Аванті!»
Розділ третій
Дві нотатки на полях
1. Слово до читача.
Два початки зробив я цій повісті – і все ніби не можу зрушити з місця разом із моїм героєм. Він стоїть і балянсує над безоднею, ледве перемагаючи смертельний потяг полетіти сторч головою. Полетіти б – і все. І не треба б уже було ні над чим тліти душею. Проте герой іншої думки. Автор теж. Авторові ж треба йти за героєм назирці, слід у слід, як його тінь, як його друг і свідок; іти так, як він тінню йшов за ним у житті; йти, те життя відтворюючи. А це тяжке завдання.
Матеріял (говорячи фаховим терміном) навалюється брилами, громадиться горами, збиваючи з ніг, загрожуючи привалити геть. І, нагнувши голову, як навпроти шаленого вітру, стоїть автор на місці, все заміряючись зробити крок уперед, заносить ногу – і нічого з того не виходить. А все тому, що час, про який мова, це час апокаліптичних зрушень, це сам скажений рух, катастрофальний і безглуздий, як той самум чи велетенський гураган пустелі. Такий рух, що в ньому годі розглядіти людину. Ні, в ньому не видно окремої людини, лише рух піщинок, мовляв Соломон. Самум. Самум, що йде віхолою, забиває всьому живому