йшли через городи. Спершу по вузенькій стежечці, а тоді збились і чвалали навпростець по глибокому снігу. Дійшли до клуні.
– Прямо…
Минули клуню.
– Стоп!!.
Зупинились за клунею.
«Бігти чи не бігти? – майнуло в Максимовій голові. – А-а, все одно!» Він стояв по коліна в снігу, і холодний вітер здирав з нього ветхе пальто. «Все одно…»
– Так стояти! – скомандував котрийсь. Усі втрьох вони зайшли й стали ззаду. Щось між собою побубоніли…
– Ну, от… – сказав котрийсь, пересуваючи закривку рушниці.
Раптом від хати на весь голос:
– Адставі-і-іть!!.
Дивно, Максим від того відчув у собі виразне незадоволення. «Знову йти по цьому глибокому снігу босяком…»
– Ну, давай назад!.. – буркнуло ззаду злісно. – (Трам-трам-тарарам!) Не дають навіть чоловіка по-настоящому вбити! Секунду б почекав…
Вони прийшли знову до хати.
Кутузов ходив по хаті, шалено димлячи цигаркою. І так само шалено димів, курячи люльку, той, що сидів до Максима спиною, низько схилившись над шахівницею.
– Ага! – І Кутузов зупинився перед Максимом. – За що ви сиділи на Луб'янці?
Максим мовчав. Він стояв, засніжений по коліна, втомлено й гордо поглядаючи згори вниз на Кутузова. «Чи ти зломиш мене, чи не зломиш?» – здавалося, питав його понурий, презирливий погляд.
– Ну ж… Вас питають чемно, будьте ж і ви чемні. За що? За що ви сиділи на Луб'янці?
Павза. Максим зітхнув.
– За Марію Магдалину…
Кутузов розгубився.
– Що, що?.. – Потім оговтався. – Гм… Цебто що ви її зґвалтували?
– Ні.
– Вона вас?
– Майже… По-вашому це називається «завербувала».
– Не говоріть дурниць. Що вам могли ставити найдикіші обвинувачення – це нормально і в порядку. І це не має значення. А от скажіть – за що ж справді, за що в дійсності ви сиділи?.. Діло давнє…
– Вам це відомо.
Кутузов подивився здивовано й гмикнув скептично:
– Чудак ви! Та ви ж прекрасно знаєте, що сиділи мільйони всякої… сволоти… Так звідки я про всіх можу пам'ятати, хто й за що?.. За що сиділи ви?
Максим дивився Кутузову в очі, й йому хотілося вдарити його в ті очі, – ні, в душу. Він обертав у мізку слова, шукаючи, яким найзручніше в ту підлу душу вдарити. Але не зміг знайти відповідного, і, коли Кутузов повторив своє «А все ж таки, діло минуле, – за що в дійсності?», Максим кинув холодно:
– За «шумськізм» … І за «робітничу опозицію»!..
– А-а-а… От бач! А кажуть, що НКВД не є геніяльне! Таж формально ви сиділи за збройне повстання й терор, так? Так, я пам'ятаю. То було безглуздо ніби, але тепер я спитаю вас – яка різниця, за що формально нищено ворога, коли він таки ворог?
– А дійсно! Яка різниця, чи людина, чи скотина, хто прав, хто винен і перед ким?!.
Кутузов хоч і вловив зухвалу іронію цих слів, але вдав, що він того не дочув.
– Ну, добре… А знаєте, за що ви тут тепер?
– Цікаво.
Кутузов