й галасувати, як не сміє й продавати морозиво та «Міррад». Мабуть приватно ніхто не сміє вже й сміятись…
Нарешті вони вилізли з трамвая й пішли пішки. Звернули з Пушкінської вулиці від трамвайної зупинки й пішли по Раднаркомівській… От, бач, куди його везуть! Це ж про цю вулицю говорив чистій черевиків у сентенції про «калину». На цій вулиці стояло колись Всеукраїнське управління ОГПУ з своєю новозбудованою, оригінальною внутрішньою тюрмою, про яку весь Харків довго нічого не знав, хоч і стояла та тюрма в самісінькім його серці. А тепер, значить, там управління НКВД. Андрій ішов попереду, по осяяній сонцем панелі, а за ним плентались Рибалко й міліціонери, теліпаючи речі в руках. Перехожі озиралися на таку компанію мимохіть і удавали, що, власне, нічого не відбувається, що все в порядку; Андрій теж не звертав ні на кого уваги – підставив свою вихрасту голову й розхристані груди під сонце й дивився ген на величезний, модерний сірий блок, що величаво мерехтів попереду, заставивши цілий квартал уповздовж і вигнавшись високо вгору. Дивився і був зовсім спокійний. Більше того, якесь дивне почуття ворухнулося в нім, ніби він іде додому, до дуже знайомого й давно не баченого пристановища, в якому лишив частку себе колись. Він-бо тут прожив був цілий рік в камері самотнього ув'язнення і за малим не став живою ілюстрацією до «Шільонського в'язня» Шіллерового, коли б не бунтівлива молодість. Проте зараз навіть ніжність якась прокинулася при згадці про той рік самотнього ув'язнення, рік тюремних мук і палких, нікому не звірених мрій, рік крайньої зосередженості в собі, рік безконечних дум і жагучих поривань до волі – рік самотності в 24 роки. Тут же пригадав і те, як його сюди вели, а назустріч ішла компанія знайомих, і один з них (такий був язикатий поет-реготун В. Поліщук) запитав: «Куди? – і по хвилі, здогадавшись, сам собі відповів на всю вулицю: – А-а-а… На фабрику-кухню!»
І зайшовся уїдливим реготом. А за ним і вся компанія.
«Фабрика-кухня». Так він охрестив цю споруду.
Зараз ніяка така компанія не йшла назустріч. А шкода. Десь їх, напевно, розметало тепер по всіх світах…
Але наприкінці, хоч Андрій і не зустрів ніякої знайомої компанії товаришів і друзів, він все ж таки мусив трохи здивуватися. Це було останнє враження з волі, з втраченого світу. Вони вже йшли попри самісіньку стіну управління НКВД, завертаючи за ріг на Чернишевську, де був вхід до комендатури, як раптом двоє молодих хлопців, по-спортовому одягнених і досить «модних», стоявши на розі, обернулися й наставилися очима на Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей, і несподівано один протяг на повен голос:
– Чумака повели!..
Андрій страшенно здивувався – хто ж це? І звідки він його знає? Але озирнутися не встиг – двері за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці».
Сонце, воля, весь світ і два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його ім'я, лишилися по той бік.
IV
«Фабрика-кухня»…