нашо він це робив?
– Він хотів навчити свій організм харчуватися самим собою. Мріяв виростити на собі колонію лишаю, виділення яких можна було б хавати. Вітас більше не хотів робити чучела. Він захотів стати першим космонавтом на самопідтримці. Якого не треба було б забезпечувати хавкою. Типу, шо майбутні космонавти всі такими і будуть – з лишаями на тілі, які вони пожиратимуть. Я, коли це почула, поняла, шо треба зматуватися. Ясно: в пацана запобіжники перегоріли. А тут він заявляє, шо в космос хоче летіти не сам, а зі своєю бойовою подругою. Яка теж, між іншим, повинна бути самодостатньою. Коротше, хотів і мені на животі рани зробити. Щоб не голодувала на орбіті.
– А ти?
– А я не погодилася. Сказала, хай шукає собі нову подругу. І пішла. Але ж я така, ти знаєш… Де би я людину хвору кинула? То й вернулася. За два тижні…
А Вітас стрімко рухався до своєї мети. Крім власних струпів, він практично нічого не їв. Живіт перетворився на суцільну гнійну рану, і Вітас методично відкраював на шкірі щораз нові й нові наділи для гнійних культур. Від нього відгонило гнилизною. Здавалося, Вітас зовсім не розумів, що він робить, однак робив усе методично, послідовно і, головне, дуже цілеспрямовано. Щоб зняти напруження перед польотом, Вітас на всю гучність слухав Throbbing Gristle.
– Я прийшла до нього раз усього на пару хвилин, тільки подивитися, як він там живе, – Віка сковтнула слину і замовкла.
– Але він заманив тебе в пастку. Захлопнув двері…
– Замовчи. Не кажи нічого.
Я промовчав. Я просто вже побачив усе, що відбулося, в самій Віці. Я би ніколи не повірив, що таке насправді буває в житті. Апофеоз нещасливої любові. Є люди, які тільки саморуйнації і прагнуть. Потім це називають нещасливою любов’ю. Я теж такий, хулі тут додаси.
– Після того хотіла скочити з дев’ятого поверху. Ти собі не уявляєш, як таке можна пережити. Тиждень прив’язана до батареї. Із лишаєм на животі. Знаєш, чого я така худа? Бо я пообіцяла собі не їсти свій гній. Тиждень я не їла нічого… а потім не витримала.
Віка починає плакати.
Мене верне від її історії, і я радий, що не почув усього, що мав шанс почути. Чесно зізнаюся, не сподівався, що доведеться стикнутися з чимось подібним. Особливо тепер. Тому я обіймаю Віку, а Віка обіймає мене і якийсь час не плаче, але дрібно-дрібно труситься.
Коли я розмикаю обійми, від багаття залишається тільки червоне, мерехке око приску. Довкола нас густа темінь. Уже замовкли внизу крики та брязкання гітар. Але горять вогні, і деякі пізні птахи сидять нерухомо, задивляючись на полум’я, курять цигарки і зрідка перекидуються простими словами. Темрява між ватрами заповнена ацтецьким співом цикад.
Я чую фінальну і, як на мене, куди більш моторошну частину історії. Віка, перебуваючи в трансі, сіла на потяг «Мукачеве – Львів». У туалеті останнього вагона перерізала собі вени уламком бритвочки. Але її врятували. Хтось увійшов у туалет і побачив, наробив галасу, і Віку на наступній станції передали