полюбити там, на волі, Україну – не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну?
– Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну.
– І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною?
– Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою.
– Отже, тобі все одно, яка Україна?
– Ні, не все одно. Але в будь-якому разі іншої України, ніж ця – від Лопані до Тиси, – не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її.
– Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати.
– Я радий, що не маєте такого права, – сміливішав я. – Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, – мені стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти років моїм товаришем міг бути хіба що вовк із брянського лісу, бо дотепер я мав право називати опера тільки «гражданіном начальником». – Скажіть, а ви любили б Росію, коли б народилися сто років тому?
– Звичайно, ні! Вона ж царською була…
– То гріш ціна вашій любові, – сказав я і сам здивувався із своєї сміливості.
Оперуповноважений зміряв мене злим поглядом і вимовив:
– Ідіть…
І ось стоїть він нині серед нашого рибальського табору достоту так, як тоді – у воркутинському ОЛП, коли я складав свої арештантські пожитки у речмішок; стоїть, розставивши ноги, й пильно придивляється до мене. Я відчуваю той погляд і не підводжу голови, бо розумію: у цю мить він мене впізнає. А я не хочу цього. Не хочу. Намагаюся стояти до нього то боком, то спиною, й здається мені, що він хоче мене обійти і заглянути в очі. Я не витримую, повертаюся до нього й питаю:
– А ви вже зібралися?
Він нервово скинув бровами, та відповісти не встиг: з-над озера прийшов Федір із снастями, пошпурив їх на землю і загорланив:
– Амба! Досить! Розпочинаємо банкет!
– Цього не буде, – категорично відказав я. – Поки не прилетить вертоліт, я не дозволю усе спожитковувати!
– Євгене Івановичу, панікере наш дорогий! – підійшли до мене з благально простягнутими руками Віктор і Юра. – Та невже ви сумніваєтеся?
– Експропріюйте, хлопці, цього ненависного експропріатора! – вигукнув Федір, і Віктор з Юрою увірвалися у бунгало.
Вони виносили продукти і пляшки, незважаючи на мої благання. Тоді я теж кинувся у бунгало і таки зумів ще заховати під рюкзаки, у самий кут, дві банки консервів і пляшку горілки.
А тоді почалося свято, і я скорився. Ми їли й пили, співали й сміялися; хлопці кинули у ватру всі так тяжко припасені мною дрова, і полум'я бухнуло у випогоджене холодне небо. Потім ми побралися за плечі й з диким криком пішли в танець навколо ватри.
Жена гулящая, б… настоящая,
А мой сынишечка карманный вор!
– надривався Федір,