з качуриками, уквітчана барвінком.
– Сідайте… – Вона затнулася, щоб удруге не повторити звичне вчительське слово «діти», і з подивом приглядалася до нас, не маючи сил повірити, що ті діти вже стали зовсім дорослими.
Я приглядався до неї, з острахом відшукуючи на її обличчі ознак немочі, та ні: Шубертівна була майже така сама, як і тоді, коли ми вчилися у неї, – вродлива, статечна, хіба що ледь зсутулені плечі зраджували її вік; і я подумав тепер про те, над чим ніколи не замислювався: чому вона не мала сім'ї? І тут же відповів на своє питання: а з ким – з неписьменним селянином чи освіченим поляком? Зате в її нещасті щастя наше: ми стали її дітьми.
– Михасю, – мовила вчителька, подаючи йому яйце, – ти серед чоловіків і далі найстарший, то оббери шкаралущу і розділи, як завжди, на… нині вже на п'ять частин.
Вона налила в келихи торішнього порічняку, підвелася, і всі ми встали.
– Христос воскрес, – вимовила і вже не стрималася, схлипнула: – Куди ж ви тепер, куди?
Ніхто з нас не озвався, ми не знали, що їй відповісти. Учителька не повторила свого запитання, розуміючи, що на нього відповіді нема. Та й хіба з цього хотіла вона починати з нами розмову? Її ж цікавило інше: наші успіхи в навчанні, оцінки, пригоди, юнацькі таємниці, але нині на кінці язика у всіх людей були одні слова, і вчителька їх вимовила після хвилини прикрої мовчанки:
– Буде війна, хлопці?
Ми з Грицем переглянулися, мовчки радячись, що відповісти на таке категоричне питання; Михайло відклав виделку й мовив – теж категорично:
– Буде.
– І що ти… – Учителька тут же поправилася, щоб не виділяти з-поміж нас свого найулюбленішого учня: – І що будете діяти?
– Підемо на війну, – сказав Гриць.
– Отак просто – на війну… Так просто, мов отара до загону, – на війну. Скласти голови за цісаря і його родину… Чи ж для того ви вчитеся?
– Пані вчителько, – підвів очі Михайло, – ваша тривога нам зрозуміла, але ми підемо, мобілізовані, на війну. А там…
– Що – там? – допитувалася пані Шубертівна. – Що – там? Гадаю, не прагнете по-геройськи вмирати fur Kaiser und Vaterland[6]. Чи ж то на те я вас…
– Пані вчителько, – знову заговорив Михайло, – більше десяти років тому Іван Франко у своєму «Одвертому листі до української галицької молодежі» закликав нас бути готовими до того менту, коли розваляться імперії, а на їх румовищах постануть вільні нації, і переконував, що тільки ті стануть вільними, які підготуються до революції – духовно, науково і мілітарно…
– Чи треба на кожен випадок життя вдаватися до соціалізму, хай і у Франковій інтерпретації? – вступив у розмову Гриць. – Франко орієнтувався на упадок російського абсолютизму, на революцію в Росії…
– А як же інакше? Україна знаходиться в складі Російської імперії.
– Зате Галичина – у складі Австро-Угорської. У нас інші, свої проблеми. Поки до нас докотяться «подуви весни з Росії», якими колись так марно тішився Франко, поляки на наших спинах побудують