тобі, добрий хлопче, – сказала по хвилині. – Ми йдемо до Бахчисарая. Продай нам бурдюк кумису на дорогу і трохи каймаку[91]. Гроші в нас є.
Тим часом під’їхала двоколісна, крита войлоком кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
– Нам по дорозі, – промовив парубок до Марії. – Ми йдемо з худобою на яйли Бабургану і Чатирдаґу. Сідай, підвеземо. Фатімо, – повернув голову до молодої татарки, – помісти їх в кантарі.
Такої ласки і доброти Марія не сподівалася від татарина. Кланялася парубкові, зворушена до сліз, розгублена.
В душній кантарі поруч із Фатімою сидів, спершись плечем на в’юки, старший чоловік. Він підвівся, дав місце подорожнім. Марія тихо привіталася, хотіла осміхнутися до жінки, але та суворо дивилася на неї і не відповіла на привітання.
– Мені аби дитина трохи відпочила, – мовила винувато. – Ми недовго будемо вам заважати.
Татарка мовчала, переводячи суворий погляд із матері на дочку. Старий крекнув у кулак, пробурмотів:
– Не говори до неї, вона німа.
Гірко вразило Марію нещастя молодої жінки.
– Від уродження? – спитала.
– Та ні… Коли була ще маленькою, як от твоя, ми кочували за Перекопом степами Узухри[92]. Одного дня на наші кочовища напав Сагайдак із козаками. Палили і різали все живе. Я заховався у траві, а жінку мою, маму Фатіми, замучили в дитини на очах. Були б і їй голівку розтрощили, та не побачили за бебехами. Мову відібрало… Відтоді ґяурів божевільно ненавидить, а це й дивиться, чи ви не з тих.
Спазма пробігла в Марії горлом.
– Ні, ні, – заперечила, натягаючи яшмак нижче підборіддя. – Ми… ми з Кафи. До Бахчисарая до рідних вибралися…
Старий глянув на Марію спідлоба, пронизливо, і від цього погляду нудотна млість розслабила тіло. «Пропали ми, – подумала. – Він не вірить».
– А той хлопець, хто він вам? – спитала Марія, намагаючись бути спокійною.
Тим часом під’їхала двоколісна, крита войлоком кантара. Воли ліниво зупинилися перед своїм проводирем. Крізь діряве шатро виглядала молода жінка в чадрі. З-під плоскодонної шапочки, вишитої золотом, спадали змійками на плечі тоненькі косички. Чорні очі пильно зиркали крізь проріз у чадрі.
– Син мій. Від іншої жінки. Недолугий якийсь. Брати його пішли на невірних, а він із вівцями. До шаблі і торкнутися не хоче… А то, либонь, і добре. Ми, татари, незлобний народ. Нам треба кумису, бузи, каймаку, а не крові. – Він говорив це таким тоном, ніби вже знав, що Марія – козачка, і заспокоював її, аби не лякалася. – Та добувають їжу, як хто може. Воювати мусимо. Турки женуть по ясир, голод завжди дошкуляє, козаки не дають спокою…
«Голод дошкуляє, – гірко осміхнулася Марія. – Значить, сусіда грабувати треба, ніби йому життя не миле. Козаки не дають спокою!