і, можливо, вже ніколи не схоче знати, яка віра була в її батьків, та й узагалі не повірить, що може бути щось інше, крім магометанського бога, на світі. Знала, що це трапиться, коли йшла сюди, а тепер злякалася. Смикнула дочку і збігла сходами вниз. Та в передсінні зупинив її Мурах-баба.
– Ти куди тепер? – прохрипів. Він схопив правиці Марії і Мальви, підвів їх угору. – Повторюйте обидві за мною, чуєш… Во ім’я бога милосердного, милостивого. Слава Аллахові, панові світів…
Рука Марії безвільно опустилася, а дочка… дочка тримала побожно підняті два пальці догори і пошепки повторювала за монахом:
– Слава Аллахові… цареві дня суду… Воістину тобі ми поклоняємося… веди нас прямою дорогою…
Мурах-баба зірвав із Маріїної шиї хрестик і владно наказав:
– Топчи ногами!
Марія схлипнула, сахнулася, дервіш шпурнув хрест під ноги дівчини, і та потоптала.
– Тепер ідіть, – сказав Мурах-баба. – Коли ж бо посмієш не прийти сюди на кожне ранішнє і вечірнє богослужіння, наречемо тебе безумною, і вік свій скоротаєш у тімар-хане[29] серед божевільних. Бо безумний той, хто не вірить єдиній правді на землі.
Мов із чаду вибігла Марія і на безлюдній вулиці, оглянувшись, зітхнула:
– Прости мене, мій Боже… Ми не топтали хреста, це снилося. Прости…
І закам’яніла, – Мальва, звівши руки до неба, молилася:
– Воістину тобі ми поклоняємося і в тебе просимо допомоги, веди нас прямою дорогою…
Шепіт дитини, побожний, пристрасний, так природно зливався з шумом міста, викриками муедзина з мінарета мечеті Муфтіджамі, з клекотом невільничого ринку, куди прибували нові й нові невільники вмирати за віру, каратися за неї, топтати її і родити ворогові здорової крові лицарів.
Так природно…
Майнула думка в Марії – втікати! Геть звідси поза мури Кафи, тут страшно, тут неволя тіла і духу, це місто вповзає в душі людей, засмоктує: ще день, ще година, хвилина – і вже несила буде вирватися повік.
День хилився до спочинку, червоне, закіптюжене сухою пилюкою сонце сповзало за хребет Тепе-оба. Марія поспішала знову до північних воріт, шаль зсунулася їй на плече, очі жінки злякано бігали під чорним надбрів’ям, розхристалося передчасно посивіле волосся.
– Куди ти тягнеш мене так швидко, мамо? – спотикалася, підбігаючи за матір’ю, Мальва. – Я хочу їсти, хочу до хати. – Сльози стікали по запорошених смаглявих щічках, залишаючи брудні сліди.
Марія згадала про дуката, що дав їй на дорогу татарин. За нього можна буде щось купити в крамничках за стіною Кафи, де живуть євреї і караїми. Тільки ж вечоріє вже.
– Ходімо, доню, швидше, зараз купимо їсти.
Вони вже наближалися до воріт, коли з провулка вибігла зграя смаглявих хлопчаків. З криком, реготом обступили їх, закидали грудками землі, камінцями.
– Джаври, джаври, джаври[30], – верещали вони.
Метнулася Марія,