Ось на столі вино. Ти хочеш їсти? Тут є з чого вибрати. Пий, їж, Феофано, тобі це так потрібно після далекої дороги.
– А за кого ж пити? – посміхнулась Феофано і, сівши до столу, взяла келих з вином.
– Він помирає, – сказав проедр, – скоро, либонь, кінець.
– Яка в нього хвороба?
– Ти знаєш, Феофано.
– Мій порошок з Єгипту?
– Так, він.
– Ця отрута діє дуже швидко.
– Я тримав порошок кілька років, і він, напевне, втратив силу. Крім того, Маленький[18] виявився дуже міцним. Він подихає вже півроку, й тільки тепер йому скоро кінець.
– Для чого ж ти кликав мене?
– О Феофано, нам треба зробити дуже багато. В імперії неспокійно, на півночі збирають сили болгари, в Малій Азії спалахують повстання за повстанням.
– Тепер я добре знаю Малу Азію, – посміхнулась Феофано. – Це – справжній вулкан, який кожної години може вибухнути: Сирія, Месопотамія, Каппадокія, а за ними – араби…
– Бачиш, тобі достеменно все відоме! І в Константинополі неспокійно.
– Я розумію й знаю все це, – холодно сказала Феофано. – Але що мені до цього?
– Це моя й твоя справа, Феофано. Іоанна скоро не стане…
– І що? Ви пожинаєте те, що посіяли. Їоанн має нині порфірородну жону Феодору, і після його смерті вона по праву сяде на Соломоновім троні, її патріарх благословить.
Проедр посміхнувся.
– Не тільки Феодора, є й інші, що хотіли б посісти Соломонів трон. Нашу константинопольську знать, – це тобі, напевне, зрозуміло, – не влаштовують ні Феодора, ні – ти не ображайся, Феофано, – ні твої сини, вони мріють про імператора-полководця, який повів би легіони проти болгар і Малої Азії.
– І кого вони приготували?
– Мені здається – Варда Скліра. Ти добре його знаєш – він був полководцем Никифора Фоки, Іоанна Цимісхія, і тепер, либонь, сам хотів би посісти їх престол.
– Варда Скліра я знаю, – промовила Феофано. – Що ж, він блискучий полководець і, певне, буде непоганим імператором.
– І це говориш ти, Феофано, мати Василя й Костянтина? Та невже ж ти не розумієш, що ні Феодора, ні Вард Склір не допустять у Золоту палату ні синів твоїх, ні тебе?!
– Вони не допустять тебе, – засміялась Феофано. – Говори правду, проедре!
– Так, вони не допустять, виженуть із Великого палацу тебе, синів твоїх і мене також, – згодився проедр.
– Тепер ти мені подобаєшся, Василю, – поглузувала з проедра Феофано.
– А мусить бути так, – встав і ступив близько до Феофано проедр, – коли Іоанн Цимісхій помре, на престолі сядуть твої сини, поряд з ними як регентша й соправительниця, а справді як повновладна василіса повинна сісти ти. Я ж, – проедр благально подивився на Феофано, – буду тим, ким і був, – вашим, твоїм паракимоменом, проедром.
Феофано так хвилювалась, що їй важко було дихати. О, які величні обрії відкривались перед нею! Вірити своєму щастю, повірити проедру чи ні? Стільки вже разів він