урону. Іде в мене, конунге, сварга з братом Ярополком, що сидить у Києві-городі…
– Київград, – примружує очі конунг Олаф. – О, я багато чув про нього.
– Тому я й прибув до Свеаріке, – продовжує князь Володимир. – Маю багато воїв з полунощних земель, але хочу тебе просити дати мені на поміч тисячі дві воїв. Вої-свеї, – закінчує князь Володимир, – хоробрі, їх знає весь світ.
– Так, у світі знають наших воїв, – згоджується конунг Олаф. – Та й самі мої вої люблять далекі походи. Але вони, – конунг посміхається, – дуже люблять городи, землі, дань.
– Городів і земель я дати не можу, – відповідає князь Володимир, – то не мої городи, а людей моїх, вони ж, знаєш сам, не терплять іноземців. А золото твоїм воям дам.
– Це буде довго?
– До Києва-города й назад – рік. А може, вої твої попливуть далі, до Візантії.
– Дві тисячі воїв… Рік, – шепоче конунг. – Що ж, княже, будемо радитись, запрошую й тебе на цю раду.
Тільки темніє, в ущелині за Упсалою, що горловиною своєю виходить до кипучого моря, в священній діброві запалюється безліч вогнів, народжується спів, чути людські голоси.
Шляхом, що в’ється над морем, до цієї ущелини на колісниці, яку тягне четверик коней, оточений гірдманами[57], їде з ярлами і лагманами[58] Олаф Скетконунг.
Ще одна колісниця прямує за першою, в ній сидять князь Володимир, воєводи новгородські, вони пильно озираються навкруг.
Горять смолоскипи, їхні відблиски розірваними разками намиста відбиваються на піні прибою, іржуть сполошені темрявою й вогнями коні.
У священній діброві, в храмі, колони якого підпирає викладений залізом дах, уже все готове для тінгу[59] й священної жертви. Служниці накрили килимами й поставили в храмі лави перед високим дубовим троном конунга, на яких сяде старшина; за скелями здіймається до неба високе полум’я вогнища, воно освітлює великі, зроблені з каменю й дерева постаті богів Одина, Тора, Глера, Ніорда. На широкій площині перед ідолами в обкладеному каменем колі стоять блискучі мідяні чаші, лежать кропила з щетини, ходять дротти[60], ще далі в темряві у загороді поблискують великими очима й тупотять коні й корови, роздратовано хрюкають кабани.
Усі запрошені прийшли на тінг, лунають протяжні звуки бил, ярли й лагмани займають свої місця на лавах, слуги стоять навкруг.
Олаф Скетконунг сидить на троні, він слухає, як поволі стихає людський шум, – чути тільки, як недалеко внизу шумить море, над небосхилом між колон видно великі червонуваті зорі.
– Ярли й лагмани! – починає Олаф Скетконунг. – Я велів нині скликати тінг, щоб радитись з вами. До нас з Гардарику прибув князь гольмгардський[61] Вольдемар, він просить дати допомогу, щоб піти північними ріками на полудень до Київграда, покарати брата, що вбив князя Олега, хоче одбити трон батька. Чи дамо ми цю допомогу?
– Скільки треба воїв? – підводиться з лави ярл Фулнер.
– Дві тисячі.
– А яку князь Вольдемар